— Костю… ти той… не ображайся…
— ???
— За капітана… і взагалі… це довго пояснювати…
— Але все-таки поясни, — із притиском відповів Кость.
— Ну… я бачив, що ти багато часу проводиш не з командою, а…
— А з ким?
— Ти знаєш з ким… але не в тім справа… словом, щоб багато не балакати — пробач…
— Дякую, Миколо, що ти це сказав.
— Не треба дякувати…
— Це важливо для нас двох.
— Так, Костю…
Костик і Марійка вилізли на дах — київського? харківського? уявного старомихайлівського? — хмародряпа. Або летять у літаку. Або катаються на приватному гелікоптері одного митця, що став політиком заради бідних і знедолених. Словом, спосіб вибраної ними висоти не має значення. Важливим є лише небо.
— Костику, коли ти вперше полюбив небо?
— Навіть не пам'ятаю. Напевне, тоді, коли народився.
— А якого воно було кольору?
— Кольору? Можливо, кольору мого народження. Або темно-синього.
— А його запах? Чи летіли над ним журавлі? Чи не хотілося тобі тоді плакати? Чи піднімав тебе батько на руках, щоб ти міг полетіти? Чи…
Костик легенько перебиває:
— На кожне із цих питань є принаймні десять відповідей…
— І ти відповідатимеш?
Кость промовчав. Що вище вони піднімалися, на гелікоптері або в уяві, - то небо ставало синішим і сміливішим. Нарешті хлопець мовив:
— Відповідатиму. Але не одразу.
— ???
— А повільно.
— Як саме? Як черепаха чи бігун марафонської дистанції?
— І як черепаха, і як бігун… Це залежатиме не лише від мене…
Небо над їхніми головами зробилося таким, мовби ввібрало синь усього світу.
— А ще від кого?
— Від тебе, звісно.
— Я знаю, Костику.
Вони трохи помовчали.
— Знаєш, милий, я переконана, що зараз ми існуємо не лише побіля цього неба. Цього моря. Цієї пустелі.
— ???
— Ми існуємо у маточках і тичинках цих квітів: квітці-костику і квітці-марійці, у цих деревах. Принаймні, у їхньому листі. Нема місця, де би нас не було.
— Доки ми разом?
— Доки ми любимо одне одного. Коли ми любимо одне одного — ми любимо всіх.
— Це трохи пафосно, Неспокійко!
— Пафос теж прикрашає життя.
— Напевне…
— Не сумнівайся. Але любов сильніша і від пафосу, і від шепоту.
— Я знаю.
Костику і Марійці здавалося, що до неба можна дотягнутися рукою. А небо посміхалося їм, заохочуючи до поцілунків під своєю лагідною і вічною синьою ковдрою.
