— Ніякого листа не треба, — оголосив Мегре, кладучи трубку. — Вас негайно проведуть до директора, і він сам вас супроводжуватиме.
Люка пішов, і комісар почав гортати телефонний довідник абонементів Парижа.
«Русле… Русле… Амеде… Артюр, Алін…»
Там була сила всіляких Русле, але він зупинився на прізвищі, виділеному жирним шрифтом: «Фармацевтична лабораторія Рене Русле».
Лабораторія містилася в чотирнадцятій окрузі, неподалік від Орлеанських воріт. Нижче наводилася домашня адреса цього Русле — бульвар Сюше, шістнадцята округа.
Годинник показував пів на третю. Після раптового пориву вітру, що підняв хмари пороху, немовби перед грозою, знову по-весняному світило сонце.
— Алло!.. Будь ласка, попросіть до телефону мадам Русле…
— Пробачте, а хто це? — почувся низький жіночий голос приємного тембру.
— Комісар Мегре з карного розшуку.
Жінка помовчала, потім запитала:
— Ви можете сказати, в чому річ?
— В особистій справі…
— Я мадам Русле…
— Ви народилися в Мюлузі і ваше дівоче прізвище Келлер?
— Так.
— Я хотів би зустрітися з вами і якнайшвидше… Ви дозволите завітати до вас?
— Ви маєте якусь погану новину?
— Мені необхідно одержати від вас деякі відомості.
— Коли на вас чекати?
— Я виїжджаю за хвилину.
— Жанно, не заважай, я розмовляю.
Очевидно, це стосувалося дитини. В голосі відчувалася тривога, подив, занепокоєння.
— Гаразд, пане комісар… Наша квартира на четвертому поверсі.
Комісар любив паризькі набережні, особливо прекрасні ось такої погожої сонячної днини. Вони завжди викликали в нього безліч спогадів, зокрема про давні прогулянки з дружиною вздовж берега Сени, через весь Париж. І не менш подобався йому задумливий спокій старих кварталів, трохи сумні зелені алеї, прохолодний затишок скверів, чепурні особняки, повз які інспектор Торанс вів зараз їхню невеличку та прудку поліцейську машину.
— Мені йти з вами, патроне? — запитав інспектор Торанс, коли вони зупинилися.
— Думаю, що не треба.
До вестибюля, облицьованого білим мармуром, вели двійчаті двері із кутого заліза й скла. Простора кабіна ліфта піднялася плавно й безшумно. Заледве він натиснув кнопку дзвінка, як двері відчинилися і камердинер в білій куртці прийняв у нього з рук капелюха.
— Будь ласка, сюди…
Біля порога лежав червоний м'яч, на килимі валялася лялька, і крізь прочинені двері комісар встиг помітити молоду покоївку, що вела вглиб коридора маленьку дівчинку в білому. Відчинилися інші двері — певно, із будуара, розташованого поряд із вітальнею.
— Заходьте, пане комісар!
Його зустріла вродлива брюнетка в легкому літньому костюмі. Їй мало бути років тридцять п'ять, але вона показувала на значно менше. Її погляд був такий самий лагідний і привітний, як і голос. Допіру слуга зачинив за собою двері, як вона звернулася до гостя:
— Сідайте, будь ласка!.. З тієї хвилини, як ви подзвонили, я весь час…
Замість одразу перейти до мети свого візиту, Мегре машинально запитав:
— У вас багато дітей?
— Четверо: одному одинадцять, другому дев'ять, третьому сім і меньшенькій три роки.
Їй, очевидно, вперше доводилося приймати в себе поліцая, і тепер вона не спускала з Мегре очей.
— Спочатку я подумала, чи не сталося чогось із чоловіком.
— А де він?
— Зараз він на з'їзді в Брюсселі, я йому одразу подзвонила.
— Мадам Русле, ви добре пам'ятаєте свого батька?
Тривога в її очах змінилася на подив. В кімнаті всюди стояли квіти. За широкими вікнами виднілися верхівки дерев Булонського лісу.
— Звичайно, пам'ятаю… Хоча…
Вона зам'ялася.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Дуже давно… Мені тоді було тринадцять років…
— Ви ще жили в Мюлузі?
— Так… Я переїхала до Парижа лише після одруження…
— Ви познайомилися з вашим чоловіком в Мюлузі?
— Ні, в Ла-Боллі… Ми з матір'ю відпочивали там щороку…
З коридора долинув шум дитячих голосів, крики. Хтось, видно, з розгону проїхався слизьким паркетом.
— Пробачте, я зараз…
Вона зачинила за собою двері. Мегре не чув, що саме вона там казала, але її голос звучав владно, рішуче. Шум одразу вщух.
— Даруйте, пане комісар… Діти сьогодні не в школі, і я обіцяла піти з ними гуляти.
— Ви б упізнали вашого батька?
— Думаю, що так.
Мегре дістав із кишені посвідчення Професора. Судячи з дати видачі документа, знімок було зроблено п'ять років тому. Це була карточка, знята фотоавтоматом, які стоять у великих магазинах, на вокзалах, навіть у поліцейській префектурі.