— Він учащав сюди раніше — поки не посварився з хазяїном. Потім він перестав з'являтись, а вчора…
— Ти його пустив нагору?
— Хазяїн подзвонив мені і звелів пропустити.
— Це було о котрій годині?
— Коло десятої. Точніше не скажу — я звик визначати час по сонцю і забуваю глянути на годинник.
— Скільки часу він залишався нагорі?
— Хвилин п'ятнадцять.
— Як ти його випустив, коли він спустився?
— Я натиснув кнопку у себе на столі. Двері в нас відчиняються автоматично.
— Ти бачив, як він проходив?
— Звичайно,
— В його вигляді ти не помітив нічого незвичайного?
Якусь мить Віктор вагався.
— Як вам сказати? У вестибюлі завжди темнувато, а я був далеко од вікна.
— Отже, ти не знаєш, у якому він був настрої?
— Звичайно, ні.
— Хазяїн не дзвонив тобі пізніше?
— Чого він мав дзвонити?
— Відповідай на запитання.
— Ні… Здається, ні… Стривайте… Ні… Я ще проглянув газету, погасив світло і ліг спати.
— Отже, після того, як пішов Гайярден, ніхто більше не приходив?
Віктор мовчав.
— Це не так?
— Це так, звичайно… Але, можливо, це й не так… Важко за кілька хвилин усе розповісти. Не знаю, чи відомо вам, що… Вони вам нічого не казали?
— Хто «вони»?
— Ну, мадмуазель Луїза, Ноемі чи Жермен…
— Хтось міг увійти в дім без твого відома?
— Певна річ!
— Хто?
— По-перше, хазяїн, який міг вийти й повернутись. Ви не помітили маленьких дверцят з вулиці Проні? Це колишній чорний хід, і в хазяїна є ключ.
— Він ним часто користувався?
— Не думаю. Не знаю.
— В кого ще є ключ?
— По-моєму, у месьє Жозефа. Я не раз бачив, як він виходив з дому вранці, хоч напередодні ввечері я його не впускав.
— У кого ще?
— Напевне, у його любки.
— Кого ти маєш на увазі?
— В останньої його полюбовниці — така маленька, чорнява. Не знаю, як її звуть. Вона живе на вулиці Етуаль.
— Вона була тут минулої ночі?
— Я ж вам сказав, що не знаю. Мене вже раз так допитували, коли скоїлася ця історія з лісником. В мене від тих допитів в голові замакітрилось, і я такого наговорив, чого ніколи й не було. Мене навіть розписатись примусили, а потім підсунули під ніс.
— Ти любив хазяїна?
— Хіба вам не байдуже?
— Ти відмовляєшся відповідати?
— Ні, просто я кажу, що це, крім мене, нікого не стосується.
— Як знаєш.
— Я це тому кажу, що…
— Розумію.
Краще було не наполягати, і Мегре неквапливо піднявся на другий поверх.
— Пані Фюмаль все ще не спускалась? — запитав він секретарку.
— Вона не може його бачити, перш ніж його покладуть в труну.
— Як вона себе почуває?
— Як завжди.
— Вона не була здивована?
Луїза Бурже знизала плечима. Вона була більше схвильована, ніж напередодні, і Мегре кілька разів помітив, що вона кусає нігті.
— Я не знайшов ніякої зброї, патроне. Просять вашого дозволу перевезти тіло на експертизу до інституту судової медицини.
— Що каже слідчий?
— Він не заперечує.
— В такому разі нехай везуть.
Сходами пройшов Віктор з пачкою листів у руках, прямуючи до кабінету секретарки.
— Дай сюди! — зупинив його Мегре.
Листів було менше, ніж він сподівався. Напевне, більша частина кореспонденції Фюмаля надходила до контори на вулиці Рамбюто.
Мегре відразу впізнав жовтуватий конверт. Він озирнувся і зустрівся поглядом з Луїзоїо Бурже.
Адресу було написано олівцем. Всередині, на аркушику цупкого паперу, чорніли лише два слова:
«ПОПЕРЕДЖАЮ ВОСТАННЄ».
Це вже скидалося на кепський жарт.
В цю мить Фердінанд Фюмаль, лежачи на носилках, назавжди залишав свій особняк на бульварі Курсель, прямуючи до чорної закритої машини, що чекала на нього біля головного входу до парку Монсо.
— Знайди мені в телефонному довіднику месьє Гайярдена з вулиці Франсуа Першого.
Секретарка подала Ляпуентові довідник.
— Роже? — запитав він.
— Так. Попроси його до телефону.
Інспектор набрав номер.
— Алло, я слухаю! — почулося в трубці.
Говорила жінка.
— Пробачте, що я турбую вас, мадам. Я хотів би поговорити з месьє Гайярденом. Так… Що? Його немає?
Ляпуент кинув запитальний погляд на комісара.
— Це терміново… Ви не знаєте, де він? Часом не в конторі? Ні? Кудись поїхав?.. Будь ласка, не кладіть трубки.
— Запитай, чи не знає вона, де він ночував?
— Алло! Чи не можете ви сказати, де він провів минулу ніч?.. Ні… Коли ви його бачили востаннє?.. Ви разом вечеряли?.. В ресторані «Фуке»? І розійшлись о котрій? На початку десятої?.. Ви не знаєте, куди він пішов після цього? Не сказав… Розумію. Так… Дякую. Ні, ні. Нічого не треба переказувати…