— Фюмаль?
— Саме так. Велике цабе! В нього кілька машин і свій шофер.
— Він часто тут буває?
— Іноді він не з'являється по кілька днів, а то проводить у неї всі вечори.
— Він їй багато платить?
— По-моєму, ні. Ви ж знаєте, як це буває. Він дає їй стільки, скільки потрібно, щоб прожити, але не більше. В неї є кілька гарних суконь, хутряне манто, дві-три коштовні прикраси.
— Вони з'являються разом на людях?
— Трапляється, особливо, коли він обідає в місті з друзями, що приходять з жінками.
— У Мартіни є ще хто-небудь?
— Колись я сама цим поцікавилась. Такі дівчата рідко обходяться без коханця. Я її делікатно розпитала. Від мене важко щось утаїти, але тут я певна — у неї більше нікого немає. Взагалі, вона досить байдужа до чоловіків.
— А як щодо наркотиків?
— Ця не з тих дівчат.
— А як вона проводить свій вільний час?
— Сидить у номері, читає або слухає радіо. А найчастіше — спить. Вона виходить лише, щоб попоїсти і трохи прогулятись. Потім одразу повертається.
— Ви знайомі з Фюмалем?
— Я його часто бачила у вестибюлі. Найчастіше він приїздить машиною і залишає шофера чекати, а сам іде нагору.
— Ви кажете, що її можна зустріти в «Джіко»?
— Ви знаєте, де це? Маленький італійський ресторанчик…
Мегре знав, де це. Це справді був невеличкий, скромний на вигляд ресторан, але він славився своїми стравами із тіста, особливо равіолями[2], і мав свою постійну клієнтуру.
Зайшовши до ресторану, Мегре запитав бармена:
— Мартіна Жійю вже тут?
В залі сиділо з десяток чоловіків. Бармен показав очима на молоду жінку, що самотньо обідала в кутку.
Залишивши плащ і капелюх у гардеробі, Мегре попрямував до неї і, зупинившись біля стільця навпроти, промовив:
— Дозвольте? — І, помітивши її запитальний погляд, додав: — Я мушу поговорити з вами. Я з поліції. Не бійтесь. Йдеться лише про кілька довідок.
— Про кого?
— Про Фюмаля. Про вас. — Він повернувся до метрдотеля, який саме підійшов. — Принесіть мені пару салатів і шпагетті по-міланському. — Потім глянув на жінку, яка очманіло дивилася на нього, і пояснив — Я щойно був у вас на вулиці Етуаль. Роза сказала, що ви, мабуть, тут. Фюмаль умер.
Їй можна було дати років двадцять п'ять — двадцять вісім, та в погляді її було щось старече — втома, байдужість, немов ніщо в житті її вже не цікавило. Вона була досить міцної будови, кремезна, але своїм боязким, полохливим виразом обличчя скидалась на дитину, яку часто б'ють.
— Ви цього не знали?
Вона похитала головою, розгублено дивлячись на комісара.
Ви вчора його бачили?
— Стривайте… Вчора?.. Так… Він приходив до мене десь коло п'ятої години.
— Ви не помітили нічого незвичайного?
— Ні.
Мегре вразила одна деталь. Досі всі, з ким йому довелося говорити про смерть Фюмаля, не могли, а то й не намагались приховати своєї радості. Ця подія нікого не засмутила, більше того, всі немов відчули полегшення.
Мартіна Жійю, навпаки, сприйняла новину серйозно, з тривогою, можливо, навіть з болем. Чи не думала вона
зараз про свою долю, про те, що вже настав край її спокійному і безтурботному життю, що знов доведеться повернутись на тротуар, де вона зазнала стільки горя й образ.
— Їжте, — промовив до неї Мегре, сам беручись за виделку.
Їла вона якось машинально, і, дивлячись на неї збоку, можна було зрозуміти, що саме в наїдках знайшла вона свою найбільшу втіху. Чи не стало це в неї душевною потребою, засобом стерти усі згадки про те напівголодне існування, на яке вона була приречена змалку?
— Що вам відомо про нього? — тихо запитав Мегре.
— Ви справді з поліції?
Ще мить, і вона покличе бармена чи метрдотеля, які стежили за їхнім столом. Він показав значок.
— Комісар Мегре, — додав він.
— Я зустрічала ваше ім'я в газетах, — промовила вона. — То це ви? Я гадала, що ви гладший.
— Розкажіть мені про Фюмаля. Почнімо з самого початку. Де ви його зустріли, коли і як?
— Більше як рік тому.
— Де?
— На Монмартрі, в невеличкому кафе «Бажання». Я стояла біля бару, а він зайшов з друзями, які, мабуть багато випили.
— Він не пив?
— Я ніколи не бачила його п'яним.
— А далі?
— Там були й інші дівчата. Один із його друзів покликав Марі, другий — здається, м'ясник з Лілля гукнув мого подругу Ніну. Із усієї компанії лише він був без пари. Отож він і зробив мені знак, щоб підійшла. Ви, мабуть, ч знаєте, як це робиться. Я добре бачила, що зовсім його не цікавила, просто він не хотів відрізнятись од решти. Пам'ятаю, він уважно оглянув мене і сказав: «А ти худа. Мабуть, голодна». Тоді я справді була худа. Не питаючи мене, він гукнув метрдотеля і замовив вечерю: «Їж! Пий! Не кожного вечора тобі пощастить зустріти Фюмаля!» Ось як це почалося. Його друзі пішли з двома іншими дівчатами, а він почав розпитувати мене про батьків, про дитинство, про те, як я живу тощо. Він мене навіть не чіпав руками. Потім раптом промовив: «Вставай! Я тебе одвезу до пристойного готелю».