— Він провів там ніч? — запитав Мегре.
— Ні. Це було біля площі Кліші. Він заплатив за тиждень наперед і того вечора навіть не зайшов до мого номера. Потім з'явився наступного дня.
— І вже зайшов у номер.
— Еге ж. Але він був недовго. Менше, ніж ви гадаєте. Взагалі, він щодо цього був не дуже сильний. Він найчастіше просто розповідав про себе, про свої справи, дружину.
— Як він про неї говорив?
— Скаржився.
Мегре не вірив своїм вухам.
— Розповідай далі, — попросив він, машинально переходячи на «ти».
— Про це важко розповідати. Він мені так часто про це говорив…
— Отже, він приходив до тебе тільки для того, щоб поговорити?
— Не тільки.
— Але головним чином…
— Можливо. Здається, він багато працював і став великим паном. Це правда?
— Правда.
— Він мені, наприклад, казав: «Навіщо мені це все? Ніхто не знає, як я цього всього досяг, і всі мають мене за бидло. Моя жінка божевільна. Слуги та службовці тільки й дивляться, щоб щось украсти. Коли я заходжу до шикарного ресторану, то чую, як ззаду шепочуть: «Глянь, це м'ясник!»
Метрдотель приніс шпагетті і равіолі Мартіні Жійю; вона підняла пляшку к'янті і запитала:
— Вам налити?
Їла вона з апетитом, незважаючи на прикру для неї і новину.
— Він казав, що його жінка божевільна?
— А також, що вона його ненавидить. Він купив графський маєток в тому селі, де народився. Це теж правда?
— Так.
— Я, знаєте, не звертала на це великої уваги, бо була певна, що він просто хоче похизуватися. Він казав, що селяни, як і раніш, називали його м'ясником. Він також купив особняк на бульварі Курсель і запевняв, що він більше схожий на вокзал, ніж на звичайний будинок.
— Ти була там?
— Так.
— В тебе є ключі?
— Ні. Я там була всього двічі. Перший раз тому, що він хотів показати, де живе. Це було ввечері. Ми піднялись на другий поверх. Він мені показав великий салон, свій кабінет, спальню, їдальню, потім ще інші кімнати… Це справді не схоже на звичайний будинок. «А нагорі живе божевільна, — сказав він. — Вона, мабуть, стоїть на сходах і шпигує за нами». Я запитала його, чи вона ревнива, а він, відповів, що ні, що вона просто шпигує за ним, бо така; в неї манія. То правда, що вона п'є?
— Так.
— В такому разі, як бачите, майже все, що він казав правда. А вірно, що він міг коли завгодно заходити до міністрів без попередження і що вони духу його бояться!
— Це трохи перебільшено.
Чи не було якоїсь дивної іронії у стосунках між Фюмалем та Мартіною? Більше року вона була його коханкою. Він узяв її і тримав передусім для того, щоб було перед ким хизуватись і скаржитись на свою долю водночас.
Деякі чоловіки, коли їм тяжко, беруть на вулиці проституток лише для того, щоб вилити їм душу. Фюмаль завів собі приватну повірницю, поселив її у комфортабельному готелі, звільнив від усіх турбот, аби лише вона йому вірила. А вона не звертала на це уваги. Їй навіть було бай дуже, що він їй розповідає — правду чи вигадки.
Їй було байдуже!
А зараз, коли його вже нема, вона відчула страх перед ним, бо виявилось, що він справді той, за кого себе ви давав.
— Чи не здавалось вам, що останнім часом його щось тривожить?
— Що ви маєте на увазі?
— Він не боявся за своє життя? Не згадував про ворогів?
— Він часто повторював, що не можна досягти могутності, не наживши собі ворогів. Він казав: «Зараз вони лижуть мені п'яти, як ті собаки, але вони всі мене ненавидять і будуть страшенно раді, коли я здохну». Потім додавав: «А втім, ти теж не краща. Ти б теж хотіла моєї смерті, якби знала, що я тобі щось залишу. Але я нічого не залишу. Коли мене не стане або коли ти мені набриднеш, ти знову опинишся там, де я тебе знайшов».
Це її не ображало. Вона вже встигла зазнати й не таких образ. А Фюмаль давав їй можливість жити, ні про що не турбуючись, і це було головне.
— Що з ним таке? — запитала зона в свою чергу. — Мабуть, серце?
— В нього було хворе серце?
— Не знаю. Коли люди несподівано помирають, завжди кажуть…
— Його вбито.
Вона перестала їсти, і очманіло глянула на комісара. Пише згодом запитала: