— Де? Коли?
— Вчора ввечері. Вдома.
— Хто ж це?
— Оце я й хочу знати.
— А як це сталося?
— Його застрелили з пістолета.
Можливо, вперше в житті Мартіна забула про голод і, відсунувши ще майже повну тарілку, підняла склянку вина і за одним духом випила її до дна.
— Таке моє щастя, — прошепотіла вона.
— Він нічого не казав тобі про месьє Жозефа?
— Такий плюгавенький стариган?
— Так.
— Він називав його злодюгою і казав, що коли б захотів, то месьє Жозеф уже давно гнив би в тюрмі за свої крадіжки. Але він його залишив на службі, бо був певний, що шахраї розумніші за чесних людей. Він навіть поселив його у себе в мансарді, щоб мати завжди під рукою.
— А що ти знаєш про секретарку?
— Луїзу?
Фюмаль, очевидно, не таївся перед своєю утриманкою.
— Якої він був про неї думки?
— Він казав, що вона холодна, честолюбна, скупа і що вона служить у нього, аби зібрати якнайбільше грошей.
— Оце й усе?
— Ні. Між ними щось трапилось. Вона вам не розповідала?
— Говори.
— Тим краще. Оскільки його вже нема…
Вона озирнулась навколо і заговорила тихше, боючись, щоб не почув метрдотель.
— Одного дня він покликав її до себе в кабінет і почав удавати, що в нього є якісь наміри щодо неї. Він обмацав її, а потім наказав: «Роздягнись!»
— І вона послухалась? — здивувався Мегре.
— Він казав, що так. Але він навіть не повів її до спальні, а стояв біля вікна і чекав, поки вона роздягнеться.
Коли на ній нічого не залишилось, він запитав: «Ти ще, дівчина?»
— І що вона відповіла?
— Нічого. Вона почервоніла. А він ще трохи почекав, а потім каже: «А, ти не дівчина! Тоді годі! Одягайся!» Мене теж не раз ображали, але спочатку я не повірила в цю історію. Я людина темна, неосвічена. Чоловіки знають, що зі мною вони можуть собі все дозволити. Але що з такою, як ця Луїза… Коли він не брехав, то після того, як вона одяглась, він показав їй на стілець і почав диктувати листа…
— В тебе є коханець? — раптом запитав Мегре.
Вона заперечливо похитала головою, але в той же час глянула на бармена.
— Це він?
— Ні.
— Ти в нього закохана?
— Не те, щоб закохана…
— Він тобі подобається?
— Не знаю. Що я для нього?
Замовивши каву, він запитав Мартіну:
— Ти без солодкого? '
— Сьогодні без. Я так втомилась, що піду краще посплю. Я більше вам не потрібна?
— Ні. Йди, я розрахуюсь. Без мого дозволу з готелю не виходь.
— Навіть щоб попоїсти?
— Лише щоб попоїсти.
Коли Мегре повернувся на бульвар Курсель, він застав інспектора за роботою. Хлопці вже встигли пообідати поблизу в якомусь нормандському ресторанчику.
На нього чекало кілька новин, але не дуже важливих. Було підтверджено, що Роже Гайярден вчинив самогубство і що револьвер не підсунуто після смерті. Його коханка впізнала в ньому ту саму зброю, що зберігалася в квартирі на вулиці Франсуа Першого.
В лабораторії встановили, що пістолетом, знайденим в Фюмалевій спальні, ніхто не користувався принаймні протягом кількох місяців, а можливо, й років.
Люка повернувся разом з месьє Жозефом з вулиці Рамбюто і розповів, що там панує безладдя.
— Ніхто не знає, в якому стані зараз справи, щоб навести хоч абиякий лад. Раніше всім керував сам Фюмаль, не відкриваючи нікому своїх планів. До контори він навідувався, коли його менш за все чекали, і службовці жили в постійному страху. Навіть месьє Жозеф багато чого не знає, і до того ж юридично він ніхто. Його не бояться, хоч ненавидять не менш, ніж самого хазяїна.
Вечірні газети підтверджували це. Майже на всіх красувався великий заголовок: «Вбито «м'ясного короля». «Людина, мало відома широкій громадськості, — писали вони, — Фюмаль, одначе, відіграв неабияку роль у житті Франції…»
Далі друкувався список заснованих ним товариств, трестів, об'єднань та філій — справжня м'ясна імперія.
В газетах нагадувалось про те, чого не знав Мегре: ця імперія мало не впала п'ять років тому, коли якийсь податковий інспектор надумав сунути носа в справи Фюмаля. Скандалу було уникнуто, але в добре поінформованих колах казали, що це обійшлось Фюмалю більш як у мільярд.
Як йому пощастило уникнути широкого розголосу? Газети про це нічого не повідомляли, але давали зрозуміти поміж рядками, що колишній м'ясник із Сен-Фіакра користувався високою протекцією.
«Чи не підійме завісу його смерть?» — запитувала одна газета. Дехто нагорі справді панікував — «урядові» телефони в Сюрте надривались від невпинних дзвінків. Сам міністр внутрішніх справ весь час запитував, чи вже виявили вбивцю.