— Коли ви дізнались, що ваш шуряк мертвий?
Лантен мовчки дивився на нього.
— Вас знайшли на Монмартрі раніше, ніж вийшли вечірні газети. Вам поліцаї щось казали?
Лантен наморщив лоба, силкуючись щось пригадати:
— Поліцаї?..
— Так, ті, що затримали вас у барі.
— Можливо… Так, так… — Він спробував усміхнутись. — Щось таке справді було… Прошу вибачити…
— З котрої години ви п'яні?
— Не пам'ятаю… Давно…
— Ви знали, що Фюмаля вбито?
— Я знав, що ви так і зробите.
— Що зроблю?
— Звалите все на мене.
— Ви ночували на бульварі Батіньоль?
Почувалось, що Лантенові коштувало неймовірних зусиль стежити за думкою Мегре і за своїми власними думками. Язик у нього немов одерев'янів, і на лобі виступили краплини поту.
— Дайте мені щось випити, коли ваша ласка. Хоч крапельку… Інакше я не здужаю говорити…
Лантен не хитрував — Мегре розумів, що похмелившись він нарешті отямиться. Комісару було відомо, яких мук зазнають алкоголіки, коли наближається час приймати звичайну «дозу». Він підвівся, відчинив шафу і, діставши звідти пляшку коньяку, націдив Лантену повну чарку. Той отетеріло дивився на комісара, не знаючи, як дякувати. Досі йому не доводилось пити за кошт поліції.
— А тепер спробуйте відповісти на мої запитання.
— Гаразд! — уже впевненіше промовив він.
— Вчора ви ночували у сестри. Це з вами часто трапляється?
— Щоразу, коли я опиняюсь десь поблизу.
— О котрій годині ви залишили дім Фюмаля?
Він пильно глянув на комісара, немов зважуючи, що відповісти.
— Мабуть, краще казати правду…
— Безперечно.
— Було коло першої години ночі. Можливо, трохи більше… Я прийшов туди надвечір і зразу ліг на диван, бо страшенно втомився.
— Ви були п'яні?
— Мабуть… В усякому разі, напідпитку.
— Далі.
— Потім Жанна, моя сестра, принесла мені вечерю — холодне курча. Вона майже ніколи не їсть разом з чоловіком, їй подають обід нагору. Коли я в неї, вона завжди замовляє холодні страви — курчат, шинку, — і ділить їх зі мною.
— Ви не знаєте, о котрій це було годині?
— Ні. В мене вже давно немає годинника.
— Ви про щось балакали з сестрою?
— Про що ми можемо балакати?
Мегре ніколи не чув трагічніших слів. Справді, про що, вони можуть говорити? Вони обоє вже скотились до того рівня, коли люди не пам'ятають, що з ними було, і байдужі до того, що буде.
— Я попросив у неї випити.
— Як ваша сестра дістає напої? Їх постачає чоловік?
— Не завжди. Найчастіше вона посилає по них мене.
— В неї були гроші?
Він зітхнув і зупинився поглядом на шафі, але комісар залишився незворушний.
— Це така складна річ…
— Що?
— Вся ця історія… Я знав, що не зрозуміють, і тому пішов геть…
— Стривайте, Лантене. Розповідайте все по порядку. Отже, сестра принесла вам попоїсти. Ви попросили в неї випити. Ви не знаєте, котра була година, але було вже темно, правда ж?
— Звичайно.
— Ви пили вдвох?
— Спочатку вдвох. Але після другої чарки їй стало погано, і вона пішла спати. В неї часто бувають приступи ядухи…
— Що далі?
— Я теж ліг і запалив сигарету. Мені хотілось знати, котра година. На бульварі вже все стихло. Машини проходили рідко. Я встав і в самих шкарпетках вийшов на сходи. В будинку вже погасили світло.
— У вас були певні наміри?
— Так. В мене не було ані франка в кишені. У Жанни теж. Фюмаль був страшенний скупердяга, і їй часто доводилось позичати у покоївок.
— Ви хотіли попросити грошей у вашого шуряка?
Лантен криво посміхнувся.
— Просити у Фюмаля? Таке скажете! Цього можна було б і не згадувати, але я вам пообіцяв казати правду, то слухайте. Вам ніхто не розповідав, який він був підозріливий? Він нікому не довіряв і все, що міг, замикав на ключ. Зате його секретарка Луїза завжди тримала певну суму грошей в шухляді свого стола. Небагато — так тисяч по п'ять-шість франків, як правило, в дрібних купюрах та дзвінкими — для всіляких поточних витрат. Це в них називалось — підручний фонд. Отож, коли мені припікало, я й спускався до кабінету і брав кілька стофранкових монет…
— Фюмаль вас ні разу не впіймав?
— Ні. Я остерігався робити це, коли він був удома. А раз чи два він уже спав і нічого не почув та й не міг почути. Я ходжу, мов той кіт.
— Вчора він не спав? Що він вам сказав?
— Він спав непробудним сном, лежачи на підлозі.
— І все-таки ви взяли гроші?
— Я мало не взяв його портмоне. Як бачите, я цілком відвертий. Побачивши його долі, я зразу подумав, що звинуватять у всьому мене і що я не скоро зможу повернутись до цього будинку.