Проте розшук тривав. Оповіщена паризьким Сюрте поліція багатьох країн день у день вела розшук зниклих.
Першою знайшли англійку живу й здорову. Це вже була не місіс Брітт — вона встигла змінити прізвище на місіс Маклей, вийшовши заміж за одного літнього, але ще вельми енергійного австралійського фермера. Їй неважко було переконати чоловіка продати ферму й відкрити готель-пансіонат для туристів.
Правда, ні французька, ні англійська поліція не могли похвалитись, що знайдення місіс Брітт-Маклей — їхня заслуга. Це трапилось цілком випадково — один із туристів, який колись був у спільній з нею групі, вирішив відвідати антиподів і, зупинившись на ніч в придорожньому готелі біля Сіднея, впізнав в особі його хазяйки свою давню знайому.
Вона відмовилась давати будь-які пояснення. Ніхто й не, наполягав. Адже за нею не значилось жодного злочину. Як вона зустріла свого судженого? Як зникла з готелю і залишила Францію? Це її власна справа, яка нікого не стосується. Містер Маклей вигнав у три вирви журналістів, коли ті почали випитувати у неї подробиці.
Про Віктора не було нічого чути цілих п'ять років, але його ім'я і прикмети весь час залишались у блокнотах тисяч поліцаїв у десятках країн.
Одного грудневого дня шербурзька портова поліція затримала чоловіка, який щойно зійшов з товарно-пасажирського пароплава, що прибув із Панами. Він був майже в лахмітті і мав страшенно змучений, хворобливий вигляд. Його паспорт на ім'я Анрі Соера був давно прострочений.
— Прошу йти за мною, — сказав поліцай, обмінявшись поглядом із своїм колегою.
— Навіщо?
— Проста формальність.
За кілька хвилин Анрі Соер сидів перед інспектором портової поліції, який скептично розглядав його паспорт.
— Як твоє ім'я?
— Там же написано — Анрі Соер.
— Де ти народився?
— В селі… Тобто в Страсбурі.
— То в селі чи в Страсбурі?
— Прочитайте самі.
— А де ти ходив до школи?
— Там же… в Страсбурі.
— Це часом не на набережній Сен-Нікола?
Інспектор назвав ще кілька вулиць, площ, готелів, ресторанів.
— Це було так давно, — зітхнув пасажир, обличчя якого вкрилося потом.
Він, мабуть, схопив лихоманку в тропіках, бо його тіло почало раптом конвульсивно здригатись.
— Як твоє ім'я?
— Я ж вам сказав.
— А насправді?
Затриманий не здавався, хоч йому, видно, ставало все гірше.
— Де ти дістав цей паспорт?
— Там усе написано.
— Оце й дивно — паспорт у тебе не фальшивий, а ось ти — не той. Дай руку!
За хвилину на двох аркушах білого паперу зачорніли відбитки пальців.
— Що ви з ними робитимете?
— Перешлю до Парижа! Там зразу скажуть, хто ти.
— В такому разі… — зітхнув затриманий.
— Твоє ім'я?
— Віктор Ріку.
Цього не чекав навіть сам інспектор. Підійшовши до картотеки, він вийняв одну з карток.
— Віктор з бульвару Курсель?
За десять хвилин Мегре, який, сидячи в своєму кабінеті, саме розбирав донесення, почув протяжний телефонний дзвоник і взяв трубку. Доповідав інспектор шербурзької поліції.
Другого дня в тому ж кабінеті перед ним, з байдужим виразом приреченості на жовтому, змученому обличчі, сидів його давній знайомий.
— Як тобі вдалося виїхати з Парижа?
— Дуже просто. В мене був паспорт на чуже ім'я, а на розі мене чекала міністерська машина.
— Як це сталося?
— Ви, мабуть, пам'ятаєте, що п'ять років тому міністром внутрішніх справ був пан Бруйяр. Ми познайомились, коли мене мали судити, за лісника… Тоді він був прокурором і страшенно боявся пана Фюмаля. Він робив усе так, як той хотів… Хазяїн дав йому за мене п'ятсот тисяч франків і, здається, взяв розписку… Але мені прокурор сказав, що мене виправдають, якщо я пообіцяю зробити йому послугу, коли він до мене звернеться. Ставши міністром, він якось подзвонив мені в сторожку, і ми зустрілись в парку Монсо. Він хотів, щоб я викрав його розписки із сейфа пана Фюмаля. Вони лежали зверху в блакитному конверті. Хазяїн при ньому якось вийняв їх і погрожував, чи що… Сказав, що я можу нічого не боятись, коли передам їх йому. А я вже давно хотів тікати від хазяїна, та він казав, що відправить мене на каторгу… Ну, а решту ви знаєте.
— Отже, паспорт дав тобі сам Бруйяр?
— Після того, як я передав йому конверта. Там була ціла купа якихось папірців. Він же й одвіз мене в Орлі… А звідти я полетів до Ріо-де-Жанейро. До речі, де він зараз?
Мегре мовчав, хоч йому було відомо, що три роки тому, після чергового падіння уряду, Оскар Бруйяр змушений у був сам тікати за кордон, бо виявилось, що він занадто активно співробітничав з німцями за часів окупації.