— «Лугера» ти дістав теж від нього?
— Ні. Пістолет у мене був.
— Скільки ти взяв грошей?
— П'ятнадцять мільйонів. Але п'ять довелось оддати пану Бруйяру.
Опинившись в Ріо-де-Жанейро, Віктор спочатку хотів стати фермером, але виявилось, що там усе не так, як удома, — орної землі було обмаль, усюди буяли непрохідні тропічні ліси. Він почав учащати до барів на околицях бразільської столиці, де його п'яного обікрали. За два роки від десяти мільйонів не залишилось ані су, і він був змушений іти працювати.
— Я більше так не міг. Тому й повернувся.
Газети, які колись зчиняли такий галас навколо нього, обмежились коротким повідомленням про його арешт — усі вже давно забули про справу Фюмаля.
Віктора навіть не судили. Оскільки свідки роз'їхались невідомо куди, слідство затягувалось, і за кілька місяців після повернення він тихо помер у тюремній лікарні, де його тричі навідав комісар Мегре.
ПІСЛЯМОВА
Автором тисячі й одного роману називає зарубіжна критика відомого письменника Жоржа Сіменона — і в цьому визначенні перебільшення не таке вже й значне. Сучасна світова белетристика не знає автора популярнішого за нього — загальний тираж Сіменонових книг давно перевищив п'ятдесят мільйонів примірників. Щомісяця в світі виходить друком принаймні дюжина «Сіменонів», його персонажі щодня промовляють в ефірі десятками мов на всіх континентах земної кулі. З незмінним успіхом ідуть на екранах світу фільми за мотивами його творів. Продаж Сіменонової літературної продукції та прав на її використання за кордоном став — поряд з експортом вина та парфумів — однією з постійних і не останніх статей французького національного прибутку.
В чому ж причина такого феноменального попиту на його книги? Що приваблює до них найширшого світового читача, незалежно від раси, національності, мистецьких смаків та уподобань?
І що за людина, цей — за визначенням Хемінгуея — «суперписьменник» Сіменон?
Та надамо слово самому авторові.
«Я народився в місті Льєжі (Бельгія) в родині середнього достатку, — розповідає Сіменон у своїй автобіографічній книзі «Я не забув». — Сталося це в п'ятницю, 13 лютого 1903 року. Мати, жінка вельми забобонна, злякавшись такого збігу поганих прикмет, записала мене па день раніше всупереч волі скептика-батька, бухгалтера страхового товариства.
Щоб якось звести кінці з кінцями, мати здавала кімнати всіляким бідним студентам та безпритульним емігрантам, здебільшого з Польщі та Росії. Завдяки їм я пізнав і на все життя полюбив Чехова, Достоєвського, а найбільше Гоголя, котрий уперше в світі зробив тему «малої людини» здобутком великої літератури.
Мені так і не довелося скінчити школу: 1919 року помер батько. Мати, яка завжди мріяла навчити сина ремесла, щоб вивести в люди, віддала мене до пекаря в науку. Я незабаром збунтувався й пішов працювати продавцем до книгарні, де дістав необмежену можливість читати. Ця пристрасть до читання мала дуже сумні наслідки — якось на очах у клієнта я виправив хазяїна, вказавши на його помилку щодо історії літератури, — і негайно позбувся роботи.
Наступного дня, надягши вперше в житті довгі штани, куплені спеціально для цієї нагоди, я подався найматися до видавця найбільшої в місті «Льєжської газети». Він зустрів мене реготом, але все-таки взяв з іспитовим терміном і призначив судовим репортером. Та вже за місяць у мене була своя колонка в газеті, де, крім репортажів із суду, протягом цілих трьох років щодня друкувалися найрізноманітніші дописи з побутової хроніки — від шлюбів до злочинів, — як це й досі ведеться в провінції. Кінець моїй журналістській кар'єрі поклала військова служба, за роки якої я став неабияким кавалеристом.
Відслуживши своє, я одружився й подався завойовувати Париж. Першого ж дня накупив на всі гроші ілюстрованих журналів, а коли прочитав десятків зо три «народних романів» з продовженням, вирішив спробувати й свої сили в цьому жанрі. Свою продукцію тієї доби я підписував сімнадцятьма різними псевдонімами, найчастіше «Жорж Сім».
На третій сотні романів я дійшов до висновку, що коли писати по вісімдесят сторінок на добу, то можна дозволити собі мати власну машину, найняти водія, купити яхту — і, головне, подорожувати, щоб побачити світ і якнайбільше найрізноманітніших людей. Бо в мене манія колекціонувати людські типи — як інші колекціонують марки.
Я не уявляв, як можна писати серйозні речі, не пізнавши світ, і поклав собі взятися за них десь приблизно років з сорока.
Влітку 1930 року під час подорожі на яхті «Остгот» по річках Європи я вигадав комісара Мегре і побився об заклад з одним моїм приятелем, що писатиму не менш як шість романів на рік.
Я виграв парі. За два роки мені пощастило надрукувати двадцять творів, що їх перекладено на вісімнадцять мов. Вони вже були підписані моїм повним прізвищем.
З 1933 року я розпочав дві інші серії романів, а саме «жорстоких», без детективної інтриги, та «напівжорстоких», з елементами детективу.
Є в мене й одна п'єса за мотивами мого ж роману «Сніг був чорний». Всупереч моїм початковим намірам облишити згодом Мегре, я й досі зберігаю йому вірність. Бо майже всім, чого я домігся в цім світі, я завдячую йому. І писати про нього для мене найбільша втіха.
З початком німецької навали я залишив Європу й переїхав до Америки. Якийсь час жив у Канаді, потім емігрував до США разом з дружиною та трьома дітьми — двома синами і донькою. Тут ми придбали ферму й, певно, залишимося назавжди, якщо тільки не потягне назад до Європи.
Громадянство в мене бельгійське».
Так кількома словами розповідав про своє життя один із найпопулярніших авторів світу.
Автобіографічна повість «Я не забув», уривок з якої ми навели, писалася в США 1945 року. А невдовзі в романі «Мегре в Арізонському суді» Сіменон уже ділиться з читачем такими своїми спостереженнями щодо американського ладу життя:
«Вони мають усе, що хочуть, чорт забирай! Вони вигадали цілу науку безтурботного існування. І хоча зовні ця країна не була схожа на його власну, Метре завжди вражала їхня внутрішня подібність.
У чому ж?
В бідності.
Бідність у кожній країні має свій колір, свій власний дух. Він знав, як пахне людська злиденність Парижа, що тулиться в гадючниках Італійської застави, знав добропристойні злидні Монмартра, неприхований відчай бродяжництва, що ним, як коростою, обросли паризькі набережні й мости.
Та бідність була зрозуміла. Кожен розумів, звідки вона виникла і куди прямує.
А тут навкруги на сотні й тисячі голосів волала до неба бідність, вимита у власній ванні, зовні вичепурена й усміхнена — і тим більш, жорстока, невблаганна й безпросвітна».
Саме в Сполучених Штатах Сіменон створює свої найпохмуріші романи, як, скажімо, «Брати Ріко», що вже відомий українському читачеві.
А 1955 року Сіменон остаточно переїздить до Європи і незабаром поселяється в Швейцарії, де живе й досі.