— Вона спала?
— Так, месьє… Мала теж спала… Інколи вона плаче цілу ніч. У неї ріжуться зубки…
— Потім ви повернулися до двигуна?
— Саме так.
— У рубці горіло світло?
— Ні, месьє… Аннеке спала.
— На палубі теж було темно?
— Певна річ.
— Далі.
— Далі… Я не знаю, скільки минуло часу, як я почув звук мотора… Неначе десь поряд загальмувала машина.
— Ви не поцікавилися, хто то був?
— Ні, месьє… Чого б це я мав цікавитися?
— Гаразд, далі…
— Трохи згодом чую — шубовсть!
— Так немовби хтось упав у воду?
— Еге ж…
— Ясно.
— Я поставив драбину і висунув голову з люка…
— І що ви побачили?
— Двох чоловіків, вони бігли до машини…
— Отже, там стояла машина?
— Так, месьє, червона машина марки «Пежо чотириста три».
— Як ви розгледіли? Адже було темно.
— Там над муром на набережній якраз стоїть ліхтар.
— Який вони мали вигляд?
— Менший, кремезний, був у світлому плащі та в капелюсі…
— А другий?
— Того я не встиг як слід роздивитися… Він одразу поліз у машину і завів мотор…
— Ви не запам'ятали номерний знак?
— Який знак?
— Ну, номер на табличці?
— Ні… Знаю тільки, що там було дві дев'ятки, а в кінці сімдесят п'ять…
— Коли ви почули крики?
— Як тільки машина рушила з місця.
— Інакше кажучи, минув якийсь час, перш ніж той, кого кинули в воду, почав кричати? Бо ви б почули його крики раніше?
— Думаю, що так… Уночі тихше, ніж вдень.
— Котра була година?
— За північ…
— Ви не помітили нікого на мосту?
— Я туди не дивився…
На набережній вже зібрався гурт перехожих, які з цікавістю стежили за тим, що відбувалося на баржі. Мегре здалося, що бродяги з-під мосту теж підійшли ближче. Скрегіт лебідки не вщухав ні на мить. Від порту одна за одною від'їздили наповнені піском вантажні машини. Інші слухняно чекали своєї черги.
— Він голосно кричав?
— Еге ж, месьє…
— А що він кричав — гукав на поміч?
— Просто кричав… Потім замовк… А потім…
— Що ж ви зробили?
— Я скочив у шлюпку і одв'язав її…
— Ви бачили потопаючого?
— Ні, месьє… Зразу я його не побачив… Але мій сусіда з «Пуату» теж, мабуть, почув його крик, бо вибіг на палубу й намагався підчепити щось багром…
— Далі…
Фламандець намагався висловлюватися якнайзрозуміліше, та це давалось йому нелегко: бідолаха аж упрів з натуги.
— І кричав: «Он він! Он він!»
— Хто кричав?
— Хазяїн «Пуату».
— І ви його побачили?
— То бачив, то знов не бачив…
— Бо він занурювався в воду?
— Так, месьє… Його несла течія…
— Вашу шлюпку теж?
— Еге ж… Потім у неї скочив і мій сусіда.
— Хазяїн «Пуату»?
Йєф зітхнув: що за недотепи ці поліцаї. Для нього все було дуже просто, і, очевидно, він уже не вперше переживав подібні пригоди.
— Отже, удвох ви його й витягли?
— Так…
— В якому він був стані?
— При своїх… Очі в нього були розплющені. В шлюпці його занудило.
— Він нічого не сказав?
— Ні, месьє.
— Вам не здалося, що він злякався?
— Ні, месьє.
— Ну, все-таки, який в нього був вигляд?
Йєф навіть осміхнувся.
— Ніякий… Він не рухався, а з рота текла вода.
— Очі були весь час розплющені?
— Так, месьє. Я вже був подумав, що він мертвий.
— І тоді ви покликали на поміч?
— Ні, месьє. Покликав не я.
— Ваш сусіда з «Пуату»?
— Ні. Нас хтось гукнув з мосту.
— Отже, на мосту Марі хтось був?
— Мабуть, випадковий перехожий. Він запитав, чи не втопився хто. Я сказав, так. Тоді він гукнув, що йде дзвонити в поліцію.
— Він так і зробив?
— Еге ж… Незабаром приїхали два поліцаї. На велосипедах.
— Тоді вже дощило?
— Ні… Задощило й загриміло тоді, коли його вже винесли на палубу.
— Вашої баржі?
— Еге ж…
— Ваша дружина прокинулася?
— Так… Коли шлюпка повернулася, в рубці вже горіло і світло. Аннеке в пальті стояла на палубі.
— Коли ви помітили кров?
— Коли він лежав біля керма. Вона текла із щілини в голові.
— Із щілини?
— Ну, із дірки… Не знаю, як це у вас називається.
— І саме тоді прибули поліцаї?
— Саме тоді…
— А перехожий, що їх повідомив?
— Я його більше не бачив.
— Ви не знаєте, хто це був?
— Ні, месьє.
Цього сліпучого сонячного ранку важко було уявити собі в усіх подробицях оту похмуру нічну картину, про яку так старанно і так повільно розповідав Йєф ван Хутте, немов перекладаючи кожне слово з фламандської на французьку.