— Він помер? — запитав помічник прокурора, який і досі тримався віддалік, немов боявся набратися бліх.
— Годину тому я дзвонив до лікарні… Він був іще живий.
— Його сподіваються врятувати?
— Намагаються… У нього проломлений череп, і, крім того, є небезпека, що почнеться запалення легень…
Мегре покатав туди й сюди поламану дитячу коляску — бродяга, певно, брав її з собою, коли йшов ритися на смітниках. Потім по черзі оглянув уважні обличчя бродяг, що мовчки стежили за представниками правосуддя. Деякі з них одверталися, інші отупіло кліпали очима.
Мегре показав пальцем на гладку жінку.
— Підійди-но сюди!
Коли б це сталося років тридцять тому, він би, мабуть, зміг назвати на ім'я кожного з них: тоді він служив у відділі охорони порядку і знав особисто мало не всіх паризьких бродяг.
Вони не дуже змінилися за ці тридцять років. Хіба що їх стало трохи менше.
— Де ти ночуєш?
Жінка посміхнулася до нього, немов хотіла його задобрити.
— Там, — відповіла вона, показуючи на міст Луї-Філіпа.
— Ти знаєш чоловіка, якого вночі витягли з води?
У неї було брезкле обличчя, з рота тхнуло. Склавши руки на животі, вона кивнула головою.
— Ми звали його Професором.
— Чому?
— Він був дуже вчений… Кажуть, колись він і справді був лікарем…
— А давно він живе під мостами?
— Давно…
— Скільки років?
— Не знаю… Я їх не лічу.
Гладуха вдоволено засміялася і відкинула з обличчя сіре пасмо. Коли вона мовчала, їй можна було дати років шістдесят. Зараз, з відкритим беззубим ротом вона здавалася значно старішою. Розмовляючи, вона раз у раз повертала голову до своїх друзів, неначе запрошувала їх у свідки.
— Хіба ж не правда? — запитувала вона.
Бродяги мовчки кивали головами. Їм було явно не по собі в присутності поліції та цих вичепурених панів.
— Він жив сам?
Стара знову засміялася.
— А з ким йому було жити?
— Він завжди ночував під цим мостом?
— Ні… Раніше він спав під Новим мостом… Там я з ним і познайомилася… А ще раніше — на набережній Берсі…
— А на Центральному ринку? Чи не на Центральному ринку збираються щоночі більшість паризьких бродяг?
— Ні, — відповіла вона.
— Він ходив по смітниках?
— Бувало…
— Отже, незважаючи на дитячу коляску, він не був лахмітником. Інакше він би не ліг спати, як тільки стемніло.
— Він здебільшого працював «сендвічем»… Ходив по вулицях з рекламними щитами.
— А що ти ще про нього знаєш?
— Більш нічого…
— Ви ніколи не розмовляли?
— Чому? Я навіть іноді підстригала йому волосся… Треба допомагати одне одному…
— Він пив?
Стара з подивом глянула на нього. Наївне запитання!
— А що саме — вино чи щось міцніше?
— Червоне вино… Як і всі ми…
— І багато?
— Не більше за мене… П'яним я його ніколи не бачила… А от про мене цього не скажеш! — Вона знов засміялася. — Я вас знаю… Ви добра людина… Колись, років двадцять тому, ви вже допитували мене у себе в кабінеті. Я тоді працювала біля воріт Сен-Дені…
— Ти нічого не чула минулої ночі?
Стара показала на міст Луї-Філіпа, немов виміряючи відстань до нього.
— Хіба ж почуєш? Тут далеченько…
— І нічого не бачила?
— Бачила, як під'їздила швидка допомога… Я впізнала її по фарах… Близько я не підходила, не хотіла встрявати…
— А ви що-небудь бачили? — звернувся Мегре до трьох інших бродяг.
Все ще занепокоєні, ті захитали головами.
— А чи не краще нам відвідати хазяїна «Пуату»? — запропонував помічник прокурора.
Його явно гнітило це оточення.
Їх зустрів невисокий, кремезний, уже літній чолов'яга з маленькими хитрими очицями.
— Жюстен Гуле, — відрекомендувався він, не відриваючи од губи затухлої сигарети.
На відміну від фламандця він не був власником баржі, а лише орендував її для перевезення піску з верхів'я Сени до Парижа.
На баржі разом з ним плавала вся його родина: жінка та двоє дітей.
Тут доводилося добряче напружувати горлянку, щоб пересилити скрегіт лебідки.
— Комедія, та й годі! — мовив Гуле.
— Яка комедія?
— І не полінувався ж хтось напасти на бродягу та ще й жбурнути його в воду!
— Ви бачили, хто це зробив?
— Я нічогісінько не бачив.
— А де ви були?
— Коли його торохнули? У ліжку…
— І що ви чули?
— Чув, як хтось горлає…