І вперше з учорашнього вечора Савл полегшено видихнув:
— Коли вирушати, пане?
— Завтра. На світанні.
Хай благословенною буде цього разу нетерплячість сильних світу цього, він виконає повеління Гайана — покине Єрусалим якомога раніше, ще вдосвіта.
До Дамаска вісім днів ходу. Поодинці не ходили — на дорозі грабували, особливо у Самарії. Віками зневажали євреї самаритян — та ж сама віра, але не той народ, від бога далі, нечисті, гріх навіть забалакати з ними. При нагоді самаритяни мстили євреям. Глухої пори, у якомусь закутні з ними краще не здибуватися.
Подорожні перші дні тримались двох римських солдатів, які прямували в Кесарію. Так, вони іновірці, так, поклоняються ідолам, але зневаги їм не викажеш, самі позирають на юдеїв спогорда — скандальне плем’я. Рим — господар цілого світу, навіть набожні євреї воліли називатися римлянами, звісно не зрікаючись при цьому своєї віри.
Дід Савла ще за Помпея отримав звання римського громадянина — чим прислужився, за скільки купив, цього тепер уже нікому не взнати. Але і батько, і сам Савл носили таке звання. Ось тому солдати одразу вирізнили Савла серед інших подорожніх, заводили розмову, називали його на латинський манер Павлом. Павлом він став і для решти… Вийшовши за стіни Єрусалима, він одержав нове ім’я, яке потім понесе історія.
Минали поселення за поселеннями, часто стиснуті горами, рідше розсіяні по кам’янистих долинах. Мешканці копирсалися на виноградниках, мотижили черству землю, на тісних обійстях ганяли по кругу ослів, обмолочували полбу, рудий кізяковий димок заплутувався у гіллі старих смоківниць. Що ще треба людям — добувай їжу на день свій грядущий, дорожи спокоєм сусіда, і він не порушить твого спокою. Яке просте взагалі-то життя!
І нема, нема спокою на землі обітованій! Той, хто порпається на винограднику, поганяє осла по стерні, не знає, чи питиме він своє вино, їстиме хліба досхочу. Митники пильнують його — віддай римському кесарю, віддай тетрарху, віддай первосвященику! Сильний вириває шматок у слабкого. Плач і погрози, стогін і прокльони — не можуть люди поділити те, що дано їм богом. Не можуть поділити навіть бога єдиного, кожен бачить його по-своєму, вважає себе перед ним чистішим за інших, славить божі закони і безсоромно порушує їх. Лише одного закону всі ревно справляють: око за око, зуб за зуб!
Савл, який став Павлом, йшов Ізраїлем, жадібно дивився на все довкола і ні на хвилю не забував про зниклу дівчинку. Вона, приречена, навчила його страждати. Не за себе, за інших, які не усвідомлюють, що кожен сирота у світі цьому, кожен потребує захисту і допомоги. Страждання викликали навіть жалюгідні самаритяни, що траплялися в дорозі. Це також люди і ще сиротливіші, ніж він сам, — хіба їм не потрібні захист і допомога?..
Хіба він один співчуває і хоче допомогти? Скільки пророків ходять по землі, кожного зустрічають з надією, кожен щедрий на обіцянки, та жодна ще не справдилася.
А чи треба обіцяти? Чи не ліпше сказати: не ждіть від інших, самі діліться чим багаті. Якщо маєш кусень хліба, поділися з голодним. Якщо нема хліба, сам голодуєш, скажи ласкаве слово такому ж голодному, І тоді не око за око, не зуб за зуб, а вдячність за вдячність, порятунок за порятунок — хто тоді почуватиметься сиротиною?..
Всі люди стануть однією родиною, хіба не про це казав пророк Михей: «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатися війні! І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіговницею, і не буде того, хто б страшив…»
Після Самарії йшли по Галілеї, тут не такі суворі скелі, не така спечена земля, зелень яскравіша, люди привітніші. Здавалося Павлу: світ усміхається тому просвітленню, що народжувалося у ньому.
Берегів моря Галілейського вони лише торкнулись, пройшовши частину шляху по прибережних поселеннях. Капернаум залишився осторонь, Віфсаїда також, Павло не знав, що у цій Віфсаїді, куди він не завітав, кілька років тому закаменували зайшлого пророка на ймення їсуе, який Називав себе Сином Людським. Тільки маленька купка рибалок згадує тепер про нього, і в Назареті все ще живе його мати, живуть його брати і сестри. І кудись зникла Марія з Магдали, яку він вилікував від біснуватості.
Через три дні, «пройшовши Курію, Павло ступив у велику Дамаську долину…».
Про цю подію пізніше розповідатиме і сам Павло, і багато хто інший — у різний час, трактуючи на свій лад. В XIX столітті її спробує реалістично зобразити Ернест Ренан, відомий французький письменник і видатний семітолог. Ось його опис:
«…Павло ступив у велику Дамаську долину. Він підійшов до міста і знаходився, мабуть, поблизу садів, що оперізували місто. Було пополудні. З Павлом ішли кілька його товаришів, і цілком ймовірно, пішки.
Долина ця — одне з найплодючіших і мальовничіших місць земної кулі, і з найдавніших часів і донині вона називається «Раєм Господнім»… Цілком ймовірно, що очі у нього запалилися, можливо, починалася офтальмія. За такої тривалої ходи останні години найнебезпечніші. Нервове напруження минає, починається реакція. Можливо, що раптовий перехід з розпеченої пустелі в прохолодний затінок садів викликав удар у хворобливому і дуже підірваному організмі. У цих місцях людина підхоплює наглу небезпечну лихоманку, яка супроводжується приливом крові до голови. За якусь мить людину ніби вражає блискавка. Після того як напад минає, у пам’яті зостається темна, розпанахана блискавкою ніч, на фоні якої виникають якісь неясні видіння. (Подібне сталося зі мною у Біблосі, коли б у мене були інші погляди, то сприйняв би свою галюцинацію за чудесне видіння).
Безперечно, що від страшного удару Павло одразу знепритомнів.
Ймовірно, що зненацька знялася буря на відрогах Гермона, у центрі скупчення електрики, ні з чим не зрівнянної за своєю силою. Не варто також забувати і те, що у давнину подібні явища вважалися божественним одкровенням, що вони згідно з тодішніми уявленнями про долю не містили в собі нічого випадкового, що кожен розглядав усе, що відбувалося довкруг, стосовно самого себе. Зокрема євреї грім завжди вважали гласом божим, блискавку — вогнем божим. Павло був надзвичайно збуджений. Природно, що він почув у голосі грози те, що саме хвилювало його. Чи у нього від сонячного удару або офтальмії нагло затьмарився розум, чи засліпила його надовго блискавка, чи блискавка і грім кинули його на землю і спричинили струс мозку — все це мало важить. Спогади самого апостола, очевидно, досить невиразні, він був переконаний у тому, що сталося щось надприродне… При таких потрясіннях людина іноді цілком втрачає уявлення про моменти кризи…»
Ернест Релан йшов за реальною історією, його Павло знав про Ісуса Христа, був гонителем християнства, а тому й галюцинації, викликані шоковим станом, у нього пов’язані з Христом:
«Він побачив образ, що переслідував його вже кілька днів, він побачив привид, про який було стільки балачок, він побачив самого Ісуса, який казав йому: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?»…»
Наш Павло перебуває в історії, де відбулася подія у Віфсаїді. Нашому Павлу не міг явитися Христос зі скорботним докором. Удар перед Дамаском він міг сприйняти лише як грізне боже застереження — не смій жити, як жив, чинити, що чинив, ставай на новий шлях, який відкрився тобі.
Подія у Віфсаїді усунула з історії Христа. Але історія зразу ж запропонувала готового подвижника.
Машина вибрала найвірогіднішого. І ми без зайвих емоцій прийняли його, і упритул зайнялися Павлом.
Розділ третій
Послідовники, як правило, разюче не схожі на зачинателів. Павло гучно прославляє Христа і увесь час суперечить йому.