— Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися.
— А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя.
— Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче.
На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка.
— Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття.
Тут я не витримав:
— Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень?
Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка.
— Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному дано. Ви у цьому набагато досвідченіші від нас, навіть.
— Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко.
— До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?..
— Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти.
Ірина уп’ялася в мене запало темними очима.
— Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї».
— Ну і що? — обережно спитала Ірина.
— А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі.
У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини.
— Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина…
— І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому!
— Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги.
— І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї.
— Пробували до Павла і багато хто після Павла.
— І?.. — гойднувся Толя.
— І щось заважало їм.
— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.
І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:
— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.
— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.
— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.
І Миша Дідусь звеселився:
— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»
— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.
— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?
— Нас-те! — злякано видихнув Миша.
— Таж цікавої..
— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.
— І ще не розібралися?
— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…
Я підвівся.
— То що, до наступної зустрічі, друзі.
Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:
— Я тобі пізніше все поясню. Все!
І Толя Зибков не втримався:
— Навіть усе! Хотів би я це почути.
Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.
— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.
Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.
Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження.
— Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим.
Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання.
— Добрі люди збентежили, спокій відібрали…
Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав.
— Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин?
— Палеонтологи?
— От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак.
Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка.
— І що ж він таке сказав? — запитав я.
— Спрямована еволюція!
Я здивовано мовчав.
— Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув?
— Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу?
— Тебе анітрохи не хвилює?
— Ніскілечки.
Старий крекнув.
— Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так?
— Взагалі-то так.
— Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав?