З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки.
— Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?..
— Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо…
— Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати?
— На жаль, ні,
— Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися?
— Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись.
— А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте?
— Припускаємо. Не виключено.
— Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу.
— Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше.
— Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова?
— Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала.
Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся:
— Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний.
— Ніколи ще жодне покоління не було схоже на інше, Іване Трохимовичу, — заперечив я. І в цьому не лише матінка-природа винна, але й люди також. Ти круто змінював життя, було б дивно, щоб твої діти не мінялися разом із життям.
— Змінював… Так, круто… Ну, то нехай це хоч вас остереже— легше на поворотах, самі бачите, чортзна-куди світ заносить.
— Легше не вийде, розвиток не пригальмуєш.
І старий підняв схилену голову, суворо видивився
на мене.
— Ось і проговорився, друже. Не пригальмуєш, навіть коли бачиш, що він, оскаженілий, у безодню летить. Що ж це як не стара пісня на новий лад — всі ми у руці божій?!
— Всі ми підкоряємося об’єктивним, тобто від нас не залежним законам. Законам, Іване Трохимовичу, не богові! їх не можна плутати.
— Чому ж не можна? Чому обов’язково вважати — вени, мовляв, закони, такі-сякі самі по собі звідкись взялися? А що коли припустити: вони ним спущені, щоб лад був? Чим ти доведеш, що твій погляд правильніший, аніж мій?.
— Довести неможливо ні тобі, ні мені. Та якщо припустити, що закони від бога, то нам з таким законодателем не так уже й складно порозумітися, а при нагоді й поправити його.
— Гей-гей, не вихваляйся! Багато на себе береш, любий друже!
— Не я беру, людині дано. Природою чи тим же богом, коли тобі ця назва більше до вподоби.
— Дано богом — «поправляйте мене, люди»?!
— Перший же дрючок, якого вхопив наш мавп’ячий предок, — що це, як не поправка природи: мало можливостей ти мені відпустила, тоді я сам збільшив їх, озброївшись дрючком. Природа потурбувалася, щоб люди поправляли її, вдосконалювали себе. Бог дає, а людина розпоряджається… по-своєму.
— Дорозпоряджалися, хвалькувате плем’я! — грудним сиплим голосом, лице побагровіло. — Самих себе страхаємося, один для одного пироги з начинкою печемо… Себе поправте, а не бога!
— Тож-бо й воно, Іване Трохимовичу, що себе ми самі, виявляється, ще погано знаємо. Людина значно складніша матерія, ніж атомне ядро, а людство складніше для розуміння, ніж всесвіт.
— Ага, битливій Корові бог рогів не дає. Коли люди ще й у собі стануть копатися, то вони такого натворять, що, як обіцяє Біблія, смерті шукатимуть усі, але і її навіть не знайдуть.
Відкритися йому чи втаїти? Зараз він і без мене травмований, боюсь завдати нової рани — останній з друзів зайнявся сумнівним ділом. Та коли він від когось дізнається, що я не довірився, приховав, був з ним нещирий, то прямолінійний Іван Трохимович зневажливо відвернеться од мене. Не хочу, щоб наші багатолітні добрі стосунки завершилися ворожнечею, не можу гратися з ним у хованки. Вирішив відкритися:
— Іване Трохимовичу, та ж я та сама шута корова, яка намагається буцатися…
Розгублений погляд і насторожене мовчання, певне він чекав, що я щось встругну.
Ні, він не обурився, він слухав мене, не виказуючи ні невдоволення, ні цікавості, в його великих зів’ялих зморшках — відчуженість монумента, що не вельми спонукає до красномовства. Після моєї недовгої сповіді знову запало незатишне мовчання.
— Розраховуєш на відповідь… від іграшки? — спитав він безбарвно.
— Від моделі, — поправив я.
— Модель, іграшка — не справжнє.
— А хіба модель літака не допомагає авіаконструктору зрозуміти, як поведе себе його майбутній, зовсім не іграшковий літак?
Він тяжко зітхнув і з натугою став підводитись, повільно розігнувся на повен зріст — пряма спина ламається біля лопаток, — перепочив і заговорив:
— Так, синку, так, я з тих, хто ламав історію. Як важко мені було збагнути, що історія — це нажитий досвід людства. Синку, невже мій досвід для тебе нічого не важить? Не мудрствуй лукаво, не внось відсебеньок!..
Як колись на фронті, він звав мене синком, але зараз це не зближувало нас, а було схоже на прощання. Він чекав від мене заспокоєння, а я не приніс його, волає до мене і вже не вірить, що я збагну… Дивиться мимо, в безмежжя — щемить серце.
Путні думки приходять на сходах.
Бережи досвід і уникай власних вигадок… Коли б тільки одним нажитим досвідом люди керувалися у житті, то вони, напевне, ніколи нічого нового не досягли б. Аналога колеса не існувало у природі, жоден досвід — тільки досвід — не змусив би колесо служити нам. Я, грішний чоловік, повинен втямити те, до чого всемогутній господь не додумався!
Повинен! Та чи подужаю?..
Був вечір, та ще не такий пізній, щоб лягати спати. Я сидів за столом, пробував читати, та більше блукав думкою поверх рядків. Лампа освітлювала товсту книгу, склянку з олівцями і непоказну статуетку — грубо виліпленого, незграбного як краб чоловічка, що сидить на низькій лавці. Він високо виставив коліна, підпер руками пласку голову — думає. Гість із мороку давнини, якийсь скульптор кам’яного віку виліпив його з глини, а висхла глина може зберігатися в землі вічно.
Сидячого Чоловічка розкопали румунські археологи, зняли з нього копії, одну з них привіз мені приятель. В недоладній подобі чоловічка, у його позі було те відчужено-трагічне, що через багато тисячоліть знову могутньо повторить Роден. Історики так і нарекли гостя з неоліту — «Мислитель».
Свого часу, намилувавшись подарунком, я поставив його коло склянки з олівцями і… перестав помічати. Так і існували ми довго поряд, він — зайнятий своїми думками, я — своїми.
Та одного разу, коли я марне сушив собі голову над якимсь надто вже загальним питанням, чоловічок потрапив мені на очі і мені сяйнуло: якщо він пробував міркувати (а сумнівів тут не може бути), то у своєму кам’яному віці його мучило в принципі те саме, що мене в моєму атомному. Як впливати на життя — запевне вже визрівало у його темному мозку.
Нас розділяє сила-силенна часу, якими тільки надіями і переворотами він був заповнений, але ні примхи буття, ні крах незліченних поколінь не в змозі відрізати нас один від одного. Він із суцільної пітьми віків, і я, нинішній, пов’язані однією турботою, яка виникла разом з людиною, разом з нею і зникне.