Мої думки перервав телефонний дзвінок.
— Чепе, Георгію Петровичу! — голос Ірини Сушко.
Цього ще бракувало.
— З машиноющось?
— І я так спершу гадала… З машиною, Георгію Петровичу, все гаразд. Можу за неї поручитися!
— Тоді що ж?
— У тому житті сталася дивна…
— У тому житті?
— Там з’явився… Лише не зомлійте!
— Годі скоморошничати, Ірино! — вигукнув я.
— Но-но! Не так сердито. Бо інакше нічого не скажу, заставлю потерпіти до завтра.
— Гаразд. Буду сумирним. Розказуйте!
— З’явився Христос.
Мовчання. Ірина не поспішала пояснювати.
— І це все? — поцікавився я.
— Кажу: там з’явився Христос.
— Мене не цікавлять ваші розиграші, Ірочко!
— Ах так, ми його вбили!.. Так ось він ожив. Доповідаю офіційно: Ісус Христос воскрес, смертю смерть поправши.
— Що це означає?
— Це ви мене запитуєте?.. Гаразд, Георгію Петровичу, зараз пізня пора для гадань. Завтра о десятій нуль-нуль буду на вашому горищі.
Вона поклала трубку. Я нічого не міг збагнути.
Завтра о десятій нуль-нуль… Та через десять хвилин телефон знову дав про себе знати. Цього разу баритон Миші Дідуся:
— Георгію Петровичу, що це Ірка лопоче? Якого Христа?
— Не більше за тебе знаю, Мишо.
А через півгодини дзвінок від Толі Зибкова. І я вибухнув:
— Дзвони Михайлові — і миттю до мене! Обидва! Не затримуйтесь!.. Так, так, до мене додому. Ірина через годину буде тут.
Катя нашвидкуруч накрила на кухні, приєдналася до нас, ми вп’ятьох всілися за маленький столик з чаєм.
З переказів, що дійшли до нас, першою сповістила про воскресіння Христа Марія Магдалина, яка прийшла попрощатися із захованим у печері тілом учителя. Одержима «цариця ідеалістів», як називає її Ернест Ренан, Марія знетямлено вигукнула на всі віки: «Він воскрес!»
Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети.
— Якщо дозволите, я запалю… — Затягнулася, мружилась на димок. — Так ось слухайте…
І почала спокійненько розповідати.
Машина по закладеній у ній програмі рухала нашу модель — замість зниклого Христа діяв Павло. І тут відпала необхідність у покладеній на машину забороні — не повторювати поєднання символів, котрі у своїй сукупності означали у нашій моделі Христа. Але Ірина, напевно, не знімала б спеціально цю заборону, якби довелося докладати якихось зусиль, порушувати цілісність програми. Ніхто з нас не надавав великого значення побічній забороні. Проте сталося несподіване. Ірина мала зняти свій пакет дисків, звільнити місце для іншої програми, але загаялася, оператор почав маніпулювати з машиною… Спохопилася відразу, та частина нашого запису постраждала. І, виявляється, у тому місці, де була заборона на Ісуса. Ірина не пробувала його відновити— навіщо, коли вже самостійно діє Павло, історичне місце зайняте, — стерла остаточно.
Вчені постійно натикаються на випадковості. В Ерстеда випадково компас виявився поруч з під’єднаним до батареї проводом… Випадково Беккерель поклав грудочки уранової солі на загорнуту в чорний папір фотографічну пластинку… Ірина випадково, не надаючи цьому ваги, викинула заборону з нашої програми…
І звільнена від заборони машина породила Христа. Вона не відала про його попереднє існування, будь-які сліди засновника християнства були стерті з її машинної пам’яті, існував лише розрізнений набір багаточисленних символів, що означали окремі риси людських характерів. І те, що з цих частиночок склався образ Христа, випадковістю уже не могло бути!
Зовсім не екзальтована, аж ніяк не ідеалістка, та по-своєму затята, Ірина кілька днів ганяла машину, ловила помилку…
Вбитий нами Ісус воскрес, найбільш фантастична з усіх євангельських легенд повторювалася безпристрасною машиною. І не повторювалася навіть, ні — машина ні сном ні духом не відала про легенду, вона її знову створила. Мимоволі холодок проймає — чи не наткнулися на надприродну силу?
Ірина Сушко, новоявлена Магдалина, погасила у блюдці недопалок, поставила крапку у розповіді. Ми всі мовчимо. Навіть Миша Дідусь, завжди готовий вітати чудо, зараз збентежений і розгублений, нишком позиркує то на мене, то на Ірину, Кругла фізіономія Толі Зибкова Порожевіла, вкрилася потом, широко розплющені очі по-рисячому загострилися. І збоку вдивляється у мене зацікавлено поблискуючим оком Катя — хотів би я сам побачити свою фізіономію.
Катя у своїй звичній гордуватій поставі, білі руки прилягли спочити на скатертину. Вона перша перервала тишу:
— Хто хоче ще чаю?
Ніхто не відповів. Порожнеча у моїй голові і переповненість у моїх грудях. Але ж чому не торжествує Миша Дідусь, пропускає такий рідкісний для себе момент?
Знову голос Каті, врівноважений, трохи насмішкуватий:
— Отже, самі себе перелякали… Випийте ще по чашечці.
Змарніле лице Ірини втомлене, вона каже ні на кого не дивлячись:
— Ми — себе?.. Та ні, збоку звалилося. Щось там є.
І Миша шумно видихнув з бороди:
— Вона!
Всі ворухнулися, охоче повернулися до нього — нехай будуть хоч Мишині буйні фантазії, але це вже щось.
— Вона. Визначеність. Спробуйте тепер заперечити, що її не існує.
Не дуже стримані і не дуже нові для нас фантазії, чув їх не раз. Толя Зибков без ентузіазму пирхає:
— Ну так, звісно, перст божий!
Він встиг пригасити рисячий блиск в очах, та схвильований рум’янець ще не зійшов з його товстих щік.
— У тебе коротка пам’ять, забув, що я завжди твердив: і без бога природа божественна! — Хміль сенсаційності нарешті вдарив Миші в голову, він набирає молодецького вигляду, а голос стає чванькуватим: — Визначеність у природі в усьому — риби мали створити плазунів, плазуни в свою чергу…
Ірина Сушко з серцем перебиває:
— Чули, Манилушко. Твоєю визначеністю, мудрий Гордію, будь-який вузол, не розплутуючи, можна розрубати. Рубонем — визначений Христос, та й годі. Зачиняй тоді нашу забігалівку.
Миша всепрощаюче знизав плечима.
— Що ж, поясни інакше. Я послухаю.
— Зараз не можу. Доведеться набратися терпіння.
— Чого ви дивуєтеся? Хіба могло бути інакше? — втрутилася Катя, краєм ока стежачи за виразом мого обличчя. — Кожен з вас має знати, як важко змінити плин подій навіть у тому малесенькому куточку життя, де ми сидимо у полоні. Хоча б у тій же сім’ї… Нам увесь час здається: варто лише піднатужитися як слід — і наше життя стане на потрібні рейки, покотиться собі рівнесенько… І хто з нас не хотів цього і хто може похвалитися, що цього досяг? Завжди нас заносить убік, туди, де трясе й хилитає, набиває гулі й синяки. Це в сім’ї, у малому масштабі, а ви хочете історію підправити — течи, голубонько, інакше! Комари своїм писком намірилися вітер змінити, чи не смішно!..
— Історію? — заперечив я. — Надто сильно сказано. Простенькою, вельми простенькою її моделлю намагаємося маніпулювати. І ось — сюрприз! Гм — так, приголомшливий.
— Що ж… — спокійнесенько погодилася дружина. — Шана вам і хвала, модель ваша неабияка, повторює те, що є у житті.
— Цебто вчить: куди ти зі свинячим писком та в пшеничне тісто. Хіба не так? — без звичної агресії, скоріш тоскно сказала Ірина.
Катя із сумною усмішечкою стенула плечима, не відповіла.
— Шана нам і хвала! — бадьоро підхопив Миша. — Схоже на те, що ми вловили найпотаємніше — наявність заданості у природі. З атомів вона конструювала молекули, з молекул живі клітини, з клітин організми все складніші і складніші — по суті, природа працює на розум! А що ми вчинили! Ми ж безцеремонно вирвали у неї дискретну частку добутого розуму. Ні, пустуєш, не смій, не віддам! Модель спрацювала, повернула своє…