Толя Зибков нетерпляче зіскочив з місця, прокотився по тісній кухні від стільця до дверей і звідти назад, випнув пухкі груди, зупинився, окинув усіх просвітленим зором.
— Я… Я і не знаю, що й сказати! Не боюсь у цьому признатися. Коли хочете, то я навіть щасливий! Ви ось теж розгубилися, тож тіштеся — є над чим посушити голову, визначилося, дух перехоплює!.. Хіба часто доводиться переживати таке? У мене, може, це почуття уперше. Так! Але я чекав його, чекав! Вірив — з’явиться.
І я раптом відчув прилив вдячності до цього безкорисливого ловця знань. «Летіть, голуби!» — нехай так. Та ніхто інший, а він, Толя Зибков, зі своїм інтелектуальним снобізмом спритніше від будь-кого допоможе мені поставити сильце на голуба. А вже потім я з рук не випущу — лети, мовляв, — є, ні, постараюся примусштьслужити. На інших ловчих, на Мишу Дідуся, навіть на Ірину Сушко я не можу так розраховувати. Миша почне вивергати мені вулканічні емоції (ще насьорбаємося), а Ірина Сушко відсторониться: «Я штурвальний, Георгію Петровичу, а ви капітан, курс ви прокладаєте».
Дух перехоплює… Толя щасливий, а я хіба — ні?.. А втім, варто пам’ятати, що найбільш захоплюючі таємниці, коли їх розкривали, досить часто розчаровували своєю простотою: наш праотець Адам аж ніяк не ідеал людини, а всього-на-всього напівмавпа, легендарний потоп — звичайна повінь, а Вавілонська вежа — не такий вже й високий храм… І треба чекати: містичне чудо, воскресіння Христа, мабуть, поясниться до прикрості просто, до конфузу буденно. Але дух перехоплює — нічого не можу з собою вдіяти. Незбагненне чудо!
Збоку поглядає на мене вірна дружина Катя із співчутливою усмішечкою, котру вловити можу лише я один. Вона краще від інших розуміла, що коїться зі мною. Розуміла і, як завжди, не поділяла настрою, не сприймала його всерйоз.
Цієї ночі я довго не міг заснути, лежав у темряві й переносився подумхи у ту неспокійну пору, коли нове вчення лише слабко тліло під спудом подій, що роздирали велику Римську імперію.
СКАЗАННЯ ЧЕТВЕРТЕ
Страсті за ближнім
У сплячій Аквілеї на світанні пролунав. тупий стукіт копит. Недоладно-довготелесий верхівець, незграбно вимахуючи ліктями, прочвалав по вулиці, де оселялася міська знать, і зупинився біля хвіртки у кам’яній стіні, через яку перевисала важка зелень. Морщачись і постогнуючи, він сповз з низької конячини, розім’яв задерев’янілі ноги, постукав.
Довго не відгукувалися, нарешті за хвірткою почулося ліниве човгання, виглянула сонна, подзьобана віспою фізіономія раба. Побачивши прибульця, раб слухняно відступив.
— Візьми коня! — коротко кинув прибулець і, нетвердо ступаючи, попростував через наповнений росяною свіжістю сад до колонної галереї панського будинку.
Господар, один із знатних людей міста, Статілій Аппій, був худий, дрібнуватий чоловік, на горбоносому, із запалими щоками і скронями обличчі постійна стомлена бридливість. Зараз бридливість трималася лише у складці запалого рота, очі ж, прикриті повіками, неспокійно зиркали. Його стягли з ліжка, а він і без цього погано спав ночами, всі знають — кожна хвилина вранішнього сну для вельможі — дорогоцінна.
— Говори, — зронив він, присідаючи на ведмежу шкуру, накинуту на сидіння.
— У Трьох Птахах бунт!
У господаря ворухнулися повіки і бігаючі очі завмерли, але у м’якій складці безкровних вуст та ж бридливість і висхле жовте лице байдуже.
Три Птахи — місцевість поблизу гір, за двісті стадій від Аквілеї, розлогі поля можновладного Аппія. Там його вілла, там комори з зерном, обори для худоби, там понад тисячу рабів і сотня озброєних охоронців.
— Ти чекав цього, — промовив господар.
— І ти також, пане! — з викликом відповів прибулець.
Аппій уперше підвів на нього погляд, похмурий, недобрий.
— Твої слова про любов зробили свою справу.
— Мої слова без твоїх доброчинностей, пане, ніщо. Бог їх не чує, а люди озлоблюються.
Статілій Аппій не спускав налитих пітьмою очей із співрозмовника. Цей чоловік мав дивну владу над ним. Плебей — із довгими руками, згорбленою спиною, з виснаженим, невтоленним обличчям. Він майже чотири роки заміняв управителя маєтку, заплутував справи. До нього в Аппія було багато різних управителів із рабів чи найнятих, всі вони старанно розвалювали господарство — плазували і нахабніли, підлещувалися і безсоромно крали, клялися на вірність і швидко запливали жиром. А цей так і не від’ївся — висушений пристрастями, не догоджає, нічого не просить для себе, зате увесь час набридав проханнями за інших. І прогнати його Аппій не міг — у важку хвилину звело їх життя. Тоді все гинуло і смерть висіла над головою аквілейського вершника Статілія Аппія.
Він був не з тих, хто пишався давністю і знатністю свого роду. Напевне, його прапрадід був простим солдатом, які здобували Риму Цізальпійську Галлію. Залишившись живим, він разом з іншими такими ж звільненими із служби одержав клапоть землі на далекій околиці ‘поблизу наново закладеної фортеці проти варварів.
У військових фортець, як і в людей, долі різні — одні підупадають і гинуть, інші живуть і розквітають. Фортеця, зведена між річками Санціусом і Назіто, стояла на щасливому місці, через неї попливли товари у Паннонію і Норікум, Істрію і Далмацію. Вона швидко населялася, забудовувалася, своїми палаццо, театром, форумом ретельно копіювала Рим. І знаменита Віа Емілія з’єднала нове гамірливе місто з Вічним містом. Землі тут щедрі, раби дешеві, а тому Статілії в Аквілеї розбагатіли. Але лише дід Аппія незадовно до своєї смерті отримав з рук божественного Августа золоту каблучку вершника.
Отут ось і виповзла непомітно зачаєна недуга, як коренева гнилизна у міцного дерева. Саме багатство її породило — плодючі землі до самих гір і тисячі рабів на них. Рабів тисячі, наглядачів сотні. Раба можна не годувати, наглядачеві догоджай у всьому. Наглядачі старалися — раби гинули.
А землі Аппія розкинулися на окраїні імперії — за горами текла велика ріка Данувій, за нею кінчалась влада всемогутнього Риму, так жили дикі вільні племена язигів і сарматів. Кожен раб знав це. Знав він і те, що шлях на волю пролягав через підкорену Паннонію, де стоять численні легіони, усі дороги перекриті, всі поселення під пильним наглядом. Та у раба нема виходу, хіба не однаково йому, де вмерти — на полі під палицею наглядача чи на хресті — за втечу. Втікали групами і поодинці, їх ловили, карали на смерть на пострах іншим, але вони знову втікали, і декому все-таки щастило перебратися за Данувій.
Аппій знав, що дехто з господарів зважився — подумайте тільки! — довіритися своїм рабам. Вони розкроювали свої землі на клапті, садили на них рабів — обробляйте, засівайте, збирайте врожай, створюйте сім’ї, ніхто не стоятиме над вами з палицею, не змушуватиме: працюй! За це лише віддай половину свого врожаю панові!
Статілій Аппій був із тих нових вершників, які неохоче сідали на коня, не знали, з якого кінця братися за меч, зате добре тямили, скільки медімів збіжжя дасть поле і де його краще продати. Він розумів вигоду — приручити рабів, звільнитися від зажерливих наглядачів, — але його прапрадід, римський легіонер, був вільнонародженим, рабів зневажав, вважав, що з ними треба домовлятися лише кулаком чи дубцем, навіть меча пускати у хід принизливо. Ніхто з Статіліїв аквілейських, які понад двісті років збивали собі маєтки руками рабів, не міг і уявити, що раб може трудитися сам — без погроз, без палиці. Хіба можна уявити, що волові раптом запрагнеться орати ниву! Раб така ж сама робоча худоба, хіба що вміє розмовляти. І цій словесній худобі довіряти те, чим сам живеш, — свою землю! Бути залежним від рабів! Віковічної недовіри не зразу позбудешся.