Винні погреби розбиті, і неможливо було відразу розпізнати, хто з лежачих в оцтовому багні рабів мертвий, а хто заснув мертвим сном.
До згарища вілли, від якої зосталася лише колонада галереї, зганяли схоплених жінок, дітей, старих. Чоловіків було небагато, більшість їх втекла в гори, їх ловитимуть пізніше, а поки що вистачає мороки з тими, хто є. Лише одного раба зв’язали, він був п’яний, крутив мідно-гривастою головою, шкірив білі зуби, рикав і рвався із мотуззя. Всіх решту тут же примусили рити ями, підтягувати стовпи, набивати на них поперечки. Стукотіли сокири, брязкали лопати, лунали придушені крики, бовваніли у чадному тумані високі постаті легіонерів — йшла робота, винуватці готували для себе місце страти.
Аппій з темним лицем, впалими очима, але у білій, лише злегка закіптюженій тозі сидів на вцілілій садовій лавці, і до нього купками приганяли рабів, ставили навколішки. Лице Аппія потемніло не тільки від сажі — всі запаси зерна було знищено, худоба розбіглася, чи вдасться зібрати половину… Його погляд ковзав по розпластаних рабах, млявим помахом руки він тицяв навмання. Рука часто потрапляла на дітей. Воїни вихоплювали приречених — зойки, стогін, жіночий плач, бекання овець, стукіт сокир, чадний дим і низьке криваве сонце.
Лукас стовбичив за лавкою позаду Аппія, втупився у землю і намагався нічого не бачити. За його спиною тупцювало двоє бородатих охоронців, від яких гостро несло потом. Їм звелено було не відпускати управителя.
Ніч минула у гарячковій товкотнечі. Досвіта потягнуло свіжим вітерцем, що розвіяв дим і оголив гнітючу потворність землі. І все було готово для страти — стовпи, що нагадували якийсь рідкий, мертво голий гай, і оточена високими воїнами тісна юрба приречених. Скільки стовпів, стільки й голів.
Та один стовп стояв на відшибі, здавався зайвим.
Раби розпинали рабів. Ті, кому млявий жест Аппія дарував життя, працювали у поті чола, лютою смертю страчували своїх товаришів. Легіонери гидували цією брудною роботою, стояли осторонь, величні і незворушні.
Сонця, що вирвалося із-за гір і линуло через степ, ніхто й не помітив. На спаленому, витовченому, запаскудженому клапті землі металося завивання, надривне, гортанне, пронизливе, звіряче ричання, здушені стогони, нестямні прокльони, краюче душу безголосе благання. Кипить повітря, світ до небес просякнутий злобою. Ї корчилися підняті на стовпи тіла, і з розлюченою невправністю метушилися коло них кати. І закутаний у тогу, немічно маленький Статілій Аппій заворожено позирав запалими очима.
На найближчому стовпі, напинаючи могутні мускули, реготав високий раб, буйний чуб ярої міді, сам увесь ковано-бронзовий, лише вишкір на безокому обличчі сліпучо білий. Він уже раз зірвався униз, розметав трьох катів, четвертому вчепився в горлянку, підоспів легіонер, ударив плазом меча по мідній голові, оглушив. Його знову підтягнули і прив’язали до стовпа. Зараз шалений раб знову отямився, вигинаючись, виривався й божевільно реготав, заглушуючи зойки і стогін. Раба цього звали Фортунат, цебто щасливий.
Лише тоді, коли сонце зійшло високо, розпекло землю, підтягнули на стовп останнього — золотушного хлопчину, 3 ним справився самотужки якийсь Кривий Сілан, що трощив винні погреби і там же його, сонного було схоплено. Сілан старався з усієї сили, вислужував прощення.
Посеред сплюндрованої садиби різноголосо вив і стогнав обтяжений плодами гай, реготав у муках Фортунат, відпочивали під стовпами раби-кати, які чесно виконали панську волю. Виблискуючи на сонці шоломами, на однаковій віддалі один від одного застигли воїни.
Аппій, спеленаний тогою, наче дрімав, обличчя темне й незряче, лише у пропеченому чолі таїлося життя — його перерізала напружена зморшка. Всі дивилися на нього, чекали повелінь. Аппій стомлено рухнувся, ледь чутно у вируючому ревищі сипло покликав:
— Лукасе.
Лукас стояв поруч, намагався нічого не бачити, але чув усе — і сміх божевільного Фортуната, і тоненький, ледве вловимий посеред загального оскаженіння плач щойно розіп’ятого золотушного хлопчика. Лукас не відгукнувся, але двоє охоронців грубо схопили його під руки, виволікли на очі панові.
— Кривого Сілана сюди, — спроквола наказав Аппій.
Кривий Сілан сам послужливо підійшов, ледве переставляючи ноги від страху, розчепірився — на зарослій фізіономії собача відданість.
— Лукасе, підніми голову, подивися на свого ближнього. — Осиплий голос Аппія не сердитий, а швидше втомлений, байдуже безбарвний.
Лукас потупився.
— Подивись на Сілана, Лукасе!
І Лукас підвів очі. Лише низький спадистий лоб не заріс волоссям, дві вивернуті ніздрі і каламутне око у червоній мокрій повіці проглядають крізь косматі зарості. Каламутне око затаїло в собі тупий страх і покірне чекання. І жилава зморщена шия, і випнуті голодні ключиці.
— Один стовп ще вільний, Лукасе. Сам вибери, кому на ньому висіти. Тобі чи йому? — Аппій кивнув на Сілана.
Каламутне око у червоній повіці лише моргнуло, але тупий страх у ньому не став ні більшим, ні тривожнішим, косми закривали лице і душу, якщо тільки була вона, душа, у цьому покрученому тілі.
— Перед тобою твій ближній, Лукасе. Подивись на нього уважніше. Він уміє жерти і пити, а ще копирсати землю з-під палиці. Лише з-під палиці, Лукасе. Він нікого не любить, ніколи нікого не жаліє, ні про що ніколи не думає, окрім свого кендюха. Ти так багато, Лукасе, говорив про любов до ближнього, так ось перед тобою ближній, доведи, що ти його любиш, що слова твої не облуда. Дай згоду, замість нього, висіти на стовпі. А він розіпне тебе, він охоче це зробить, бо хоче жити… Сілане, ти хочеш жити?
— Хочу, пане, — моргнувши червоною повікою, відповів Сілан.
— Вирішуй, Лукасе, а я почекаю. Не підганятиму тебе — поміркуй, добре поміркуй. Нам нікуди квапитися.
І Лукас, завмираючи, роздивлявся свого ближнього— здичавіла його заросла фізіономія, під низьким черепом не народжуються думки, тіло його розчавлене тяжкою працею, знівечене постійними побоями, він народжений у рабстві, не чув доброго слова, лише лайку, лише погрози, навіть мати, мабуть, ніколи не пестила його. І він сам, можна не сумніватися, жодного разу в житті не вимовив ласкавого слова, зате увесь час грубі прокльони, не вміє жаліти, напевне, навіть ненавидіти не вміє. Без ненависті він зараз розіп’яв на стовпі золотушного хлопчину, не здригнувшись, без ненависті, розіпне і його, Лукаса. Замість себе, щоб далі жити своїм проклятим безрадісним животінням. Він не приховує — хоче жити!
Аппій вдало вибрав ближнього — полюби, заміни себе на цю зрослу у жорстокості тварину. Себе, який здатний страждати за себе й інших, себе, який так тонко відчуває, багато знає. Ні! Ні!..
— Ну що ж, Лукасе? — спитав Аппій.
Каламутне око у червоній повіці свердлило Лукаса. Кривий косматий Сілан нічого не розумів, як нічого не могли збагнути, напевне, й інші. Сілан просто боявся і чекав кінця, як чекає баран, якого привели до різника.
На обпалено темному обличчі Аппія ожила бридлива усмішечка. Аппій не сумнівався у відповіді.
Лукас мовчав… Усім зрозуміло — не рівноцінний обмін! А для Аппія то вже в першу чергу. Лукас мовчав.
Він скаже «ні», і тоді виявиться, що Аппій мав рацію: він, Лукас, обманював — люби ближнього, як самого себе. Себе він любить набагато більше, ніж Кривого Сілана. І Аппій торжествуватиме: він усе ж виторгував собі виправдання, житиме, як і жив, вдовольнятиме свою жадібність і буде вважати, що інакше не можна. Сумління чисте. Його сумління буде чисте, а сумління Лукаса не дасть йому спокою — продав все святе, продав те, чим жив! Люби ближнього? Та навіть себе поважати перестанеш — брехливий, слабодухий, продажний. З року в рік презирство до себе, з року в рік до себе ненависть! Аппій пропонує — врятуй життя, пошли на смерть, замість себе, іншого. Але й життя потім не буде, а лише муки одні…