Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.
Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.
Він трішки витягнувся, а в плечах не роздався, колишня юнацька вайлуватість поступилася скрадливій гнучкості. Раніше дивився вовком, напевне, тому й непомітні були його широко відкриті прозорі очі — ховав їх. Тепер уже, навпаки, вони начебто манили — вдивись, прошу, у мене для тебе на денці схована отака собі легковажна, але приємна усмішечка. З виду здоровий, упевнений, а по одежі не розпізнаєш — бідував чи процвітав останнім часом: вим’ята в дорозі сорочка з неакуратно закоченими рукавами і не дуже поношені ладні джинси, і ще на вішалці — бувала у бувальцях шкіряна куртка. Я не міг надивитися, тішився тихим щастям, бо дивитися було приємно, ніщо не дратує — подобається парубок! І увесь день був сповнений тихим щастям, усілякими балачками, придивляннями, розпитуваннями, спогадами, анекдотичними випадками нашого далекого родинного минулого. Та за вечірнім чаюванням рішучіша від мене Катя почала…
— Що ж, час відкрити свої козирі, синку, — сказала вона.
Сева, мабуть, давно чекав цього і, не вагаючись, одразу ж відповів:
— Москва. Лише Москва! Звідси ні руш!
— Вчитися? — спитав я.
Він усміхнено стрів мій погляд, хитнув головою.
— Я не поступаюсь своїми переконаннями, тату.
— Як це слід розуміти?
— Вчитися і потім торгувати своїми знаннями, як і раніше, вважаю… Як би тобі це пояснити?..
— Невигідно? — підказав я.
— Та ні, більше того — небезпечно!
— Та-ак, — проказав я. — Та-ак… Торгівля взагалі ризикована річ. Особливо знаннями. Набув їх, поклав на це шмат життя, а раптом попиту не буде.
Новий, не схожий на колишнього Сева розглядає мене широко розставленими усміхненими очима.
— Ти, тату, хочеш сказати: слід віддавати себе безоглядно — країні, народу, нащадкам?
— Для тебе це звучить по-дикунськи?
— Старомодно.
— Вибач. Відстав. Як же виглядає нова мода?
— Живи — і дай волю жити іншим, тату.
— Це не таке вже й нове.
— Але з часів мого діда — забуте.
— Навряд чи. Завжди вистачало тих, хто намагався жити тихою сапою.
— Ось-ось. Тихою, ховаючись. Тому що наші діди установили: не живи заради себе, живи для майбутнього, для далеких нащадків. Ну, ось, я і є той нащадок, тату. А хіба від того, що мій дід в усьому собі відмовляв, я живу краще?.. Я і вирішив, тату, жити для себе. Тоді мій онук, може, й насправді буде щасливішим від мене.
— Чого ж він має бути щасливішим? Чи не тому, що його дід Всеволод що нажив, те й прожив, нічого не залишив після себе?
— А я і хотів би, щоб мої предки забули дещо мені залишити. Дуже хотів би! Наприклад, термоядерну бомбу, батьку…
— Разом з нею ми залишаємо тобі ще і багато корисного.
— Автомобілі «Жигулі», пилу «Дружба» і всіляку всячину, зате віднімаєте чисті ріки, свіже повітря, зелені ліси.
Він дуже подорослішав за ці роки, наш хлопчик, став не лише самостійнішим, але й явно мудрішим — за словом у кишеню не лізе, не дметься на батьків, як колись, дивиться з відкритою усмішкою і… мабуть, відвертіше, ніж раніше, зневажає батька з його застарілими надіями на прогрес.
— Якщо мода «живи для себе» вкоріниться, — почав я якомога спокійніше, — то ще не знаття, сину, чи є сенс говорити про твоїх онуків. Ви, теє-то як його, і відмовитеся мати дітей, бо заради них треба увесь час відривати від себе. Й немало! Так і рід людський може перевестися.
— Ти забув, тату, що я сказав: живи — і дай волю жити іншим. То коли я вже робитиму все, щоб не заїдати життя чужому, то хіба не постараюся для свого сина?
Сева сидів перед нами свіжий після ванни, у білій майці, що відкривала засмаглі мускулясті плечі — життя на стороні від нас не обшарпало хлопця, а виплекало і відшліфувало, — красивий, мимохіть замилуєшся. Та біля нього я починаю ніяковіти, не можу звикнути.
Я обернувся до Каті.
— Тобі, мати, не подобається?
І осікся: Катя довго мовчала, відчужено розглядаючи сина, нарешті мовила:
— За що, Сева?..
— Хіба я сказав щось образливе, мамо?
— Ти вдарив мене.
— Я? Тебе?
— Ти ж знаєш, я ніколи не жила для себе, тільки для тебе. І ще для батька. Для вас обох… І ось зараз чую: а навіщо? Виявляється треба було жити собі просто, давати іншим жити, але особливо задля них не надсаджуватися… На нагороду, справді, не сподівалася, але нащо осуджувати мене? І ще так спогорда…
— Ма-мо! — Сева підхопився, обняв матір. — Мамо! Осуджую?.. Ні, ні! Завжди пам’ятав, мамо! Любив, жалів, думав про тебе безперестанно… З ніжністю, мамо!
— Ти добре навчився обманювати себе, але не мене, Сево!
— Як мені довести це тобі?!
— Ти вже довів.
— Що?
— Любиш, безперестанно думаєш, а за два роки служби не постарався вирватися до матері. І після служби не спішив її побачити. Нарешті приїхав — любиш маму, кинувся стрімголов, знаючи, що вона чекає, хвилюється… Та не страшно, коли похвилюється, і ще почекає, — дівчинку-попутницю відвезу на край Москви, зайву хвилинку з нею побуду… Не треба виправдовуватися, Сево. Я ж не тебе картаю — себе. Віддавала — все тобі, собі нічого, а у відповідь — люблю. Я чомусь не дуже вірю — слова і все. Не навчила чуйності, А хто як не мати повинна вчити цього.
На секунду на обличчі Севи проступило збентеження, щоки спалахнули, очі оскляніли, він розгублено подивився на мене, потім знову на матір і… розковано розсміявся:
— І справді ж, гарний я!.. Все точно, усе так і було. І з дівчам отим… Навіщо мені треба було перед нею козиритися? Ну сподобалась трішки. Валіза у неї важезна, як не допомогти. Біля таксі черга, то як не посадити. А коли у машині дверцята навстіж і на тебе вдячно дивляться, то як не сісти поруч: давай, шеф! Завжди біс мені карти змішує. Пригадую, нудьгую за домівкою, Москву уві сні бачу, чекаю не дочекаюсь відпустки, нарешті оформляють, і… понесло мене в інший бік. І пам’ятаю ж, скучаю, та сам собі не пан. Пообіцяти б вам зараз: виправлюся, мамо, виправлюся, тату! Та чесно — заслабий проти біса, все одно поплутає…
Деяка манірність — милуйтеся, який є, іншим не буду! — справді, не заважало щирості, очі дивилися прямо, із здивованою насмішечкою. Мене почало гризти сумління — першого ж дня уївся в хлопця. Та хіба можна сподіватися на розум у неповних двадцять три роки і чи не безглуздо журитися — мовляв, вітер у голові. Він зараз сміється з нашої серйозності.
Катя конфузливо кинула на мене потеплілий погляд, шукаючи співчуття.
Повернення блудного сина не обійшлося без сутички. І переможцями у ній були не ми.
Він швидко заснув на своєму дитячому диванчику під килимком із зображенням фантастичного оленя у фантастичному лісі. А ми з Катею засиділися на кухні.
— А чи не здається тобі дивним, — спитав я, — у нашого Севи раптом легковажна натура?
Довге мовчання.
— Він щось пережив… — сказала вона. — Дуже тяжке.
— Але чому дуже?
— Інакше він не змінився б так різко. Він мене лякає, сам на себе не схожий.
— Бадьорий, веселий, недурний, звісно, з вибриками і, що важливо, сам це розуміє… Нема підстав боятися, Катю.
— Він не такий, Георгію, яким здається…
І ми стихли.
Якими таємницями наповнені ці три роки у житті сина? Що він відчув, що відкрив, що збагнув — чи дізнаємося ми про це, чи воно так і залишиться схованим від нас? Разом із житейськими таємницями він і сам для нас зараз таємниця. Може, у всіх так? Чи був я таємницею для свого батька?.. Мабуть, що ні. Батько мій, інспектор райземвідділу по кінному поголів’ю (була і така посада), багато чого не розумів з того, що вабило мене, але хто я, у якому вариві варюся, він уявляв собі досить виразно.