Ти жалюгідна кваша! Тютя! Навіть спійманого зайця не можеш взяти! Нащо тоді було ставити петлю! Ну! Бий! Так роблять усі!.. У голодній хаті має бути свято!..
Я ступив крок уперед до ялинки, але мій кривий дрючок не піднімався. І тоді я нагнувся, звільнив з-під ялинки держак, переламав його. У лісі пролунав тонкий, мов схлип, звук: це, метнувшись від мене, біляк зачепив кінцем струни гілку…
А через якихось вісім місяців я убив людину. Я й раніше коригував із спостережного пункту вогонь своєї батареї, направляв важкі снаряди на окопи противника і радів, коли над ними спухали розриви, знав — там залишаються трупи.
Вночі наша розвідка запоролася у траншею противника, їй на допомогу підняли дві роти і несподівано для себе наші скинули німця з висоти, просунулися вперед. Отже, й нам, артилерійським спостерігачам, треба було шукати новий СП.
Піхота ще не почала окопуватися, юрмилася у відбитих траншеях, а нас вабила гривка кущів по самому гребеню — сховатися можна й огляд добрий. Я повз з автоматом у густій траві за молодшим лейтенантом Горбиною, командиром нашого взводу управління, за мною волікся телефоніст з котушкою.
Кущі були не густі і не дуже високі — Горбина приліг, почав витягувати бінокль, телефоніст приткнувся кроків за п’ять, спершись на котушку. І тут недалечко з кущів вихопився чоловік, кинувся вниз по схилу — скуйовджена чуприна, незвична для ока зелень мундира. Німець! Автомат сам скинувся і заходив у моїх руках. Я не цілився, лупив навмання, та втікач спіткнувся, ледве підвівся, ступив крок, упав ниць.
— Здається, дістав, — здивувався Горбина і припав до бінокля. — Лежить, кумась. Помилуватися хочеш?
— Дай, — сказав я, відчуваючи, як хміль удачі починає бити в голову.
У бінокль було добре видно густо підбиті блискучими гвіздками підошви, а далі за короткими халявами — невиразна зібганість солдатської одежі. Я не відчував ні жалю, ні каяття — а швидше гордість.
На цій же висоті через три дні молодшому лейтенанту Горбині перебило ноги, взводом управління батареї почав командувати я — вистежував противника, а чотири важкі гармати розстрілювали його. Два з лишком роки війна була моєю професією.
На подвір’ї нашого будинку затіяли неквапну будову — гамірлива торгівельна база нарешті відгороджується від нас глухою стіною. У кухонному вікні видно, як час від часу до купи цегли у глибині бази вишиковується ланцюжок, і зліва направо, зліва направо — струмок цегли впадає у рівний штабель, що росте на очах. До цієї простенької операції, мабуть, залучають усіх, хто не занятий, — вантажників у синіх халатах, жінку з прохідної, кульгавого чоловіка, хлюстуватого парубчака, ремонтника у замасляній спецівці, самого робітника-муляра, який зводить стіну. І коли вони вишиковувалися, коли починалося — зліва направо, зліва направо — всі вони, різноликі, робилися схожими одне на одного. Потрапив у ланцюжок — вже собі не господар. Зліва направо — норма твоєї поведінки.
Кожного з нас оточують люди. І ці люди ніколи не бувають хаотичною масою, вони завжди у повному порядку вишикувані у якийсь діючий механізм — локально маленький, тимчасовий, мов ланцюжок для перекидання цеглин, або ж неосяжно великий, незбагненно складний, який ми звично називаємо словом «суспільство».
Люди не здатні жити невпорядковано. Ніхто не посміє сказати про себе: я незалежний, сам собі пан, що хочу, те й чиню. І найменше від усіх мали на це право короновані особи, вони були найважливішою частиною механізмів, що склалися, а тому своє особисте «хочу» мусили вгамовувати більше, ніж інші. Не сам собі, а належність до системи! Механізм крутиться відповідно до того, як він улаштований: крутись з ним і ти, в робочому ланцюжку повертайся зліва направо, живеш у суспільстві — бери участь у суспільних функціях.
В юності я став найдрібнішою молекулою грандіозної гшерсуспільної системи — другої світової війни. За своєю природою я аж ніяк не міг бути вбивцею, ні за природою, ні за вихованням, пушкінське «и милость к падшим призывал» завжди знаходило відгук у мені. Та, всупереч собі, я був вимушений убивати і у мене не здригалася рука й не гризло сумління. Навіть найгуманніший серед людей — Пушкін, коли б був на моєму місці, чинив би так само.
Ланцюжок людей, які перекидають цеглу за вікном — зліва направо, зліва направо… Роблять просту, корисну справу. Тривожить душу тривіальна думка…
Якщо стихійні людські системи здатні примусити гуманного вбивати, жалісливого бути жорстоким, чесного кривити душею, то принципово можливо й зворотне — якісь суспільні механізми, що примушують безсердечного стати милосердним, егоїста — чинити добрі справи. Зліва направо, зліва направо — супроти налаштованого руху не попреш. Вся річ у тому, куди спрямувати рух механізму.
В минулі століття епізодично пропонувалися проекти ідеальних устроїв, за яких мали зникнути насильство і вельможне дармоїдство, підстави для заздрощів і корисливості, непомірна розкіш і принизливі злидні. Платон, Ян Гус, Томас Мор, Кампанелла — скільки таких благородних проектувальників минулося на землі, далеко не про всіх ми знаємо. Мабуть, і апостол Павло мав свій проект, заснований на принципі «хто не хоче робити, нехай той не їсть».
СКАЗАННЕ П’ЯТЕ
Прощання з градом осіянним
На вулиці Сент-Оноре екіпажі вже здіймали літню куряву, обсипаючи нею перехожих, та за муром монастиря дерева ще зберегли травневу свіжість, розкидаючи довкола вогкий затінок. Було прохолодно, було тихо. Із розчинених дверей похмурого заїжджого двору долинали скрадливі звуки лютні. Ченці, безплотні, мов мара, поспіхом пропливали мимо дверей, оглядаючись, хрестилися, зникали…
У своїй келії помирав фра Томмазо.
Цей заплилий жиром старець із синювато-темннм, покарбованим віспою лицем, диявольськими проваллями чорних очей, який вже ледве волочив ноги, завжди лякав братію. Дві наймогутніші сили на світі — іспанська монархія і свята церква — тримали його за товстими мурами і важкими засувами, страшно й подумати, тридцять три роки. І увесь цей час він боровся з ними сам-один. І переміг — крізь мури й засуви вирвався на волю, зачарував самого папу Урбана, нарешті з’явився в Парижі.
Перший міністр Рішельє був прихильний до нього, сам король милостиво призначив йому пенсію. Вдячний Томмазо пообіцяв королю те, чого той найбільше жадав і вже відчаявся мати — наслідника. Сталося чудо: Анна Австрійська, яка була бездітною усі двадцять два роки свого шлюбу, минулого року розродилася хлопчиком. Фра Томмазо за розташуванням зірок пророкував — новий Людовік царюватиме довго і щасливо.
Монастирська братія сторонилася страшного старця, перешіптувалась по кутках про його нелюдську природу.
Зараз він умирав під ніжну світську музику, а не під церковні пісні. І він наперед знав день своєї смерті — 1 червня. Цього дня, обіцяв він, затемниться сонце і морок впаде на землю… Чекати недовго, ще дванадцять діб, але йому вже геть кепсько, заледве чи дотягне…
Він увесь розпух, лице взялося зеленими плямами, не міг поворухнутися, надсадно дихав, та голова, як і раніше, була ясна.
До невідворотності смерті він звик, вона увесь час підстерігала його і підступила дуже близько ще тридцять вісім років тому, багато днів і ночей чатувала над його солом’яним матрацом у камері Кастель-Нуово. Свята інквізиція застосовувала у своїх катівнях чимало тортур — від простої диби, що викручувала суглоби, до мудрованого верстата полледролота. Та найстрашнішою була знаменита велья — людину впродовж сорока восьми годин насаджували на загострену палю, котра повільно входила у того, шматувала нутрощі. Фра Томмазо просидів на палі тридцять чотири години — день і ніч, іще день — і… витримав. Не витримали кати — здалися.