І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.
Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли у місті гостювала чума, або моровиця.
Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.
Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.
І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.
За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!
У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..
Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.
— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?
— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.
— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.
— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?
— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.
— І всі радіють так, як ти?
— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.
— І всі з повеління?
— А хіба можна робити щось без повеління?
Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:
— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.
Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:
— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.
— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають наше місто. Ми дивимось на них і ще дужче радіємо. Може, це неправда, Ясноокий?
— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.
— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!
— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..
І Ясноокий закрутився, заверещав:
— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!
А Пряма Спина втішено хихотнув.
— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.
Кампанелла презирливо кинув:
— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.
Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань:
— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.
Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.
Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.
Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.
— Візьміть його!
— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!
— Ти нам і потрібен!
Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель-Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.
Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.
— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.
У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.
— Хто ти, друже? — спитав він.
Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.
— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.
Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.
— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?
Здушений зраділий голос:
— Не по наказу веселюся — від душі.
— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.
— Справедливістю тішуся, Кампанелло. Справедливістю! Вона прийшла!
— Уперше чую, щоб тюремники чинили справедливість.
— Бог не дуже перебірливий, Кампанелло. Він творить своє і руками тюремників, і руками героїв.
Спресована підземна темінь, за товщею землі не чути світу, чути дихання товариша по нещастю і недоброзичливця.
— Хто ти, потворо? — спитав Кампанелла. — Шкода, що не бачу тебе.
— Справді шкода… Я не потвора, у мене жалюгідна подоба, Кампанелло, — голомозий, збита борода, беззубий, лахміття не прикриває уже той кістяк, який ще доводиться вважати своїм тілом. І в мене переламані обидві ноги… Шкода, що не можеш побачити, ти б порівняв з тим, яким я був.
— Отже, правда… Ти мій давній знайомий?!
Смішок, що нагадує схлипування:
— Я — Сол, верховний правитель Міста Сонця. Зараз я щасливий — творець разом зі мною. Ти відчуваєш, як душить нас наше місто? Ми на його дні.
Спресований морок, спресована тиша, десь далеко над ними гора каміння у вигляді піднесеної до неба вежі. Поховані під тим, що старанно будували.
— Сол… — зривається тихий голос. — Що?.. Чума? Лютий ворог?.. Яке нещастя?
— Помилки, творець, інколи страшніші від чуми.
— Ти допустився фатальної помилки, мудрий Сол?
— Ха-ха! Я?.. Ні, шановний фра Томмазо, помилився ти.
— У чому? Переможна відповідь:
— Грішив простотою!
— Невже це такий великий гріх, Сол?
— Простота гірша від злодійства, гірша від розбою. Простота — недоумство. Коли недоумство починає керувати людьми, то вони стають самі собі ворогами.
І Кампанелла розсердився:
— Досить словоблуддя, Сол!
— Що ж… — Сол замовк.
Тиша кам’яного склепу. Вона така монолітна, що здається: час безсилий пробитися крізь неї, зупиняється десь поряд. Ніщо вже не може просунутися вперед, усе застигає, і голос, що замовк, ніколи не повториться, чекай, чекай його і не дочекаєшся. Та Кампанелла не виявив нетерпіння, не поквапив незримого співрозмовника. За ‘ тридцять три роки у в’язницях він навчився терпіти.
І Сол заговорив з темряви:
— «Усе, що їм необхідно, вони одержують від громади…» Твої слова, Томмазо, про нас. Ти пропонував саме так жити: гуртом працювати, складати все в один спільний казан, з нього гуртом черпати.
— Хіба це неправильно, Сол?