«Хто цього не знає…» Будь-яка істина, якщо вона визнана і загальнодоступна, стає банальною, відпадає потреба вдумуватися у неї, намагаються не згадувати про неї зайвда раз, досадливо відмахуються від неї, як від надокучливої очевидності, і врешті-решт вона тихо кане у забуття. А чи багато нинішніх апологетів моральності пов’язують моральний занепад зі специфікою праці у наш напружений вік науково-технічної революції? Обумовлює? Та ні, забули про це.
Павло, Кампанелла і іже з ними, кого ми називаємо утопістами, вважали: треба змусити трудитися всіх — хто не працює, той не їсть! — і тоді справедливість восторжествує, звичаї облагородяться. Яка наївність! — говоримо тепер, зітхаючи і промовисто замовкаємо, вважаючи, що цим усе сказано.
А Маркс і Енгельс на наївність, на людський недомисел утопічність проектів таких мислителів, як Кампанелла і іже з ним, не списували. Вони твердили: «Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму полягає у зворотному відношенні до історичного розвитку».
Скільки пройшло по землі людей глибоченного розуму, вражаючої проникливості, та як тільки вони пропонували конкретно-наочні картини ідеального суспільства, то виявлялося — історичний розвиток не збігається з ними. І не випадково сам Маркс ідилічних картин майбутнього не малював. «Але відкривати політичні форми цього майбутнього Маркс не брався», — відзначав свого часу Ленін.
Щоб розібратися, чому спроби наочно уявити соціально справедливе суспільство виявилися «у зворотному відношенні до історичного розвитку», напевне слід звернутися до того ж, що «обумовлює всі процеси життя взагалі», — до змін характеру праці, яка створює людину.
Праця немислима без затрати сили… Мислитель кам’яної доби стовбичить перед моїми очима. До його часу людина накопичила вже чималі сили. Накопичила, а не одержала — її м’язи не стали міцнішими, ріст — вищим, плечі — ширшими, зуби — гострішими. Колись дикий бик з його природною міццю був для неї страшним, але людина озброїлася списом з крем’яним наконечником і стала вбивати биків, добуваючи м’ясо для себе і дітей. Колись людина не здатна була звалити дерево, але змайструвала кам’яну сокиру, і дерева почали валитися до її ніг. Виникали сили, небувалі досі у природі, де живе поєднувалося з предметом, одухотворене з неодухотвореним. Ці новоявлені сили дістали назву продуктивних, вони зростали з покоління у покоління, з віку у вік.
Вони зростали, колись непосильне ставало посильним, людина одержувала більше і більше необхідних продуктів. Здавалося, рано чи пізно мало б стати усього вдосталь, а з ним і наступити благоденство — трудися в міру сил, живи собі в достатку. Рано чи пізно неухильно міцніючі продуктивні сили — гарант цьому. І якщо навіть одноплемінники Мислителя не дуже бідували — знаходили ж час ліпити скульптури, — то достаток мав давно уже настати. Та минали тисячоліття, продуктивні сили зростали й зростали, а омріяний достаток — де він?
Незграбний мислитель підпирав дужими руками маленьку деформовану голову, із затаєною своєю замогильною прадавньою думкою. Його глиняна безпристрасність непорушна.
У кам’яну мислителеву добу тільки-тільки навчилися розпушувати землю. Праправнуки Мислителя запрягли вола в соху. Людина володіла вже більшими продуктивними силами. І що ж — краще жила, легше жила?.. Як сказати. Сили зросли, але зросли й клопоти, зросли й витрати. Колись людина виламувала в лісі кривого дрючка — ось тобі й знаряддя праці, мотика, вибирай вигідніший клапоть землі, здобувай собі хліб насущний, жодних витрат. А тепер мотикою себе не прогодуєш, вигідні землі вже розорані, залишилися такі, які дерев’яною палицею. не візьмеш, заводь вола, ладнай соху. А щоб виплекати вола, треба кілька років на нього працювати, відривати від себе — сам не з’їж, а його нагодуй. Життєвих труднощів не поменшало, вони зросли, не кожному під силу, багато хто здавався, потрапляв у скрутне становище. Парадокс: причина цих труднощів — розвиток продуктивних сил, які, здавалося б, навпаки, повинні полегшити життя, поліпшити добробут.
Зростають продуктивні сили, зростають, та без використання не залишаються, разом з ними розростається діяльність людини, відкриваються нові можливості, з’являються нові потреби, а в результаті — нестача сил, нестача засобів, прагнення їх збільшити. Як тільки відбувається збільшення, все починається спочатку на вищому рівні, прискореним темпом…
Отже, в усі часи, доісторичні й історичні, люди підкорялися одному безкомпромісному закону — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає.
Провісниця машинної ери — примітивна «дженні» — вже заміняла шістнадцять — вісімнадцять ткачів. На початку XIX століття машини поширюються по світу, відбувається вибух росту продуктивних сил, і зразу ж набирає шаленого темпу розвиток людства: лавиноподібно множаться заводи і фабрики, бурхливо здіймаються міста, здійснюються нечувано грандіозні задуми, такі, наприклад, як спорудження трансконтинентальних залізниць. Ніколи ще не виникало потреби у таких колосальних витратах. Парові машини, які вражали уяву сучасників, були неспроможні покрити їх. Недостатню продуктивність таких машин доводилося компенсувати жорстокою експлуатацією робітника — не мрій про відпочинок, горбаться від зорі до зорі, за каторжну працю отримуй мідяки. Темп розвитку вимагає жертв!
Варто лише пожаліти трудівника, скоротити нестерпно непосильний робочий день, збільшити заробітну платню — і… темп загальмується. Скорочуй тоді витрати на розширення виробництва — не будуй заводи і фабрики, не випускай машини у потрібній кількості, скороти виробництво необхідних продуктів, а це означає зубожіння суспільства, страхітливе безробіття, пауперизм, голод, злочинність, і врешті-решт катастрофічний розвал. З темпом розвитку жарти кепські.
За вікном стороною прошуміла рання машина. Ніч минула. Я підвівся, вимкнув лампу, відсунув фіранку. Повітря у кімнаті примарно димчате, та речі вже набувають своїх обрисів, а Мислитель на столі втратив свою одухотвореність — сидить розкарякою щось віддалено схоже на людину, чужий пластиці витвір ще недосконалих рук.
І знову напориста машина, мов далекий буревій. Хтось квапився з одного дня в інший. Він на порозі, черговий день. Він виріс з дня минулого. У ньому люди їстимуть хліб, випечений учора, переживатимуть біду, яка сталася вчора, втілюватимуть надії, які з’явилися вчора. А наше вчора виросло з позавчора, позавчора — з третього дня… І так далі — тягнеться пуповина в пережите, до часів Мислителя і далі, далі…
Минуле закладене в нас, воно — наша плоть і наш дух, без нього нас нема, ми — концентрат минулого.
Концентрат усього, вистражданого нашими предками?.. Ми — вмістилище вселюдського лиха?.. Але ж цього нема! Робітник тепер працює по вісім годин на добу, має два вихідні дні у тиждень, не надривається, не нидіє у злиднях…
Е-е, ні! Не все зразу. Зароджувався новий сплеск, та я рішуче його придушив — треба лягти і постаратися заснути. Продовження буде, але вже на свіжу голову. Постережи мій сон, недремний друже Мислителю.
Прокинувся з неспокійним відчуттям — попереду у мене щось велике, незавершене, наче повернувся у молодість, в ту пору, коли натхненна власними успіхами фізика з хвилини на хвилину очікувала завершальних тріумфів, а я, серед багатьох, які подавали надії, самовпевнено тішився — а раптом, чого на світі не буває… а раптом я перший — на заповітну стежину, що веде до святая святих, до легендарного Єдиного Поля! Фізика трохи заспокоїлася і досі терпляче чекає, а ми, ті, хто подавав надії, застрягли десь на манівцях… Але які все ж таки були хвилюючі дні! І сьогоднішній сонячно яскравий день, і заливчастий дитячий сміх, що долинає з подвір’я…