Щоправда, день очікувався сум’ятливий, в інституті назбиралося справ, які я безтурботно відкладав на потім. Відкладати на далі було вже просто непорядно, мене і так не вельми обтяжували обов’язки — ходив на вчені ради, ділові наради, знайомився з працями молодих колег, зрідка був опонентом на захистах. Та, коли навіть і продовжувати цей список, то однаково виявиться, що я у легкому припрязі. Часи надривних зусиль, коли я запрягав себе то в одну нерозв’язану проблему, то в іншу, давно минули. Нове покоління фізиків з усмішечкою позиркує на дивацтва професора Гребіна…
Зараз у нашому інституті чергове пожвавлення — очікується галасливий симпозіум, у якихось відділах гармидер, щось підраховують, цього разу теоретики стоять осторонь, але і їм не дають спокою. Згадали і мене, наш директор запросив сьогодні до себе — «конфідейційно, Георгію Петровичу, на кілька слів».
Сонце вривається у вікна, і з подвір’я дитячий сміх… Наповненість дня мене не пригнічує, навпаки — мені необхідна розрядка. Занурюся з головою у звичні води, змию з себе налиплі обов’язки й обросту, мабуть, новими, наберуся свіжої інформації, та й зустріч з директором вельми цікава — куди свататиме? Директор любить загнуздувати тих конячок, які вже не кидаються долати перешкоди, вони за звичкою добре тягнуть адміністративні посторонки. День наповнений, отже, віддамся йому, але вчорашнє незавершене таємниче житиме у мені, пронесу, не розплескаю, а вже вечір і ніч будуть моїми на пару з терплячим Мислителем.
Виголений, наодеколонений, у свіжій сорочці, з пов’язаною краваткою, я вийшов до сніданку.
— Доброго ранку, Катю. Доброго ранку, Сево.
Так, і Сева тут, за столом, Не кожного ранку нам щастить перестрітися — піднімаємося порізно, порізно розбігаємося, він раніше, я належу до «сов», засиджуюся до пізньої ночі. Вдень Сева рідко забігає додому. Я і мати майже з перших днів збагнули — син не має наміру приростати до нас, зараз живе десь, а з часом і зовсім полетить. Видно, що живе він активно, але його клопоти, радощі й тривоги від нас приховані. Він привчив нас не хвилюватися, коли допізна десь затримувався, іноді дзвонив: «Зриваюся з приятелем до нього на дачу, там і заночую у теплі та затишку. Прошу не панікувати. Завтра увечері побачимося». А колись ми не вірили у самостійність нашого сина. Інколи мені западала в голову страхітлива думка: «Чи здивуємося, коли раптом з’ясується, що Сева опинився серед злодіїв або бандитів?» Щоразу картаю себе — як можна до такого додуматися! — та від цього віри у сина не додавалося.
Він виріс серед книг і колись час від часу захоплювався літературою, доступною його віку. Та після повернення Сева жодного разу не підійшов до полиць. І коли йому читати? Він ніколи не залишався наодинці з собою — у діяльності, у спілкуванні. Справді ж, треба чимось дуже захоплюватися, щоб бути таким непосидющим. Але ніякі науки його не захоплювали, ніяких особливих пристрастей за ним не водилося, навпаки, мій потяг до історії він вважав невинною слабкістю — у батька хоббі. І, напевне, на будь-кого, хто до чогось небайдужий, він дивився зверхньо — людина зі слабинкою, а я ось не такий.
Сева охоче (навіть дуже охоче погоджувався — світ не ідеальний, ненадійний, невлаштований і взагалі, як він казав «лажа довкола», та погоджувався спокійно, не обурюючись. Навчений досвідом своїх двадцяти трьох неповних літ, він поблажливо остуджував мене безтурботною порадою: «Не витрачай пороху, тату. Бережи адреналінчик».
І при цьому всьому він мав свої уявлення про честь і совість. Не можна ходити в боржниках, коли тобі хтось зробив послугу, постарайся якомога швидше прислужитися йому. Але схоже на те, що це правило не зачіпало жінок, їм можна не відповідати послугою на послугу, від їхніх докорів можна відмахнутися, їм можна збрехати. Позичати у батьків він вважав принизливим для себе, і хоча попервах йому доводилося брати у матері на дрібні витрати, та робив він це явно з важким серцем, у крайньому разі. Делікатність, яка нас гнітила.
Страхітливі думки, що лізли мені у голову від таємничості Севиного життя поза домом, були не більш, ніж абстрактне припущення — неймовірно, але у принципі навіть і таке можливе. Проте прискіпливі спостереження чим далі, тим більше переконували мене у протилежному. Мабуть, затятому моралісту було б важко дорікнути Севі за аморальність. Він щонайменше думав про десять заповідей Мойсея, але, здається, виконував їх з бездоганністю пуританина, окрім, можливо, однієї — «не зажадай жони ближнього свого». Тут я б не поручився за безгрішність свого сина.
Для нас залишалося загадкою те, що було у Севи з тією жінкою, яка так і не стала його дружиною. Усі наші розпитування він із властивою йому тепер невимушеністю рішуче припиняв.
— Мамо, тату! Я зробив дурницю. А тепер порозумнішав, мої дорогі батьки. Такого більше не буде. Все! Крапка!
Ми збентежено мовчали, зате на нас напосідали колоратурні голоси:
— Пробачте, можна покликати Севу?..
— Його нема вдома. Що йому переказати? У відповідь короткі гудки.
Сева — наш родинний сфінкс, невідгадана загадка. Зараз він, як і я, одягнутий, у білосніжній сорочці, з краваткою, сидів за столом, зустрів мене зичливим поглядом.
— Вітаю, тату. Сьогодні разом стартуємо.
— Як твої справи, сину?
— Просуваються у заданому напрямку.
— Отже, роботою задоволений?
— Вважатимемо, що робота більше задоволена мною.
Він недавно влаштувався в телеательє. В армії мав справу з апаратурою спостереження, а тому… «Начинка цивільних ящиків, тату, для мене — раз плюнути».
— А в інститут радіоелектроніки вже не тягне?
— Я ж казав, що до мого генерального плану це не входить.
— І маєш намір усе життя просидіти у телеательє?
Сева скорчив звичну міну, яка давала зрозуміти, наскільки невигадливі шаблонні батькові запитання.
— Здійснивши деякі варіації, тату.
— А саме?
— У шарашчиній конторі, де я кинув якоря, пригрілися маленькі бонзи, яким потрібна робсила. О’кей! Півроку ішачитиму на них, але за це матиму клієнтуру, стану вільним художником. Років через три моя клієнтура розростеться по Москві, дасть мені міцні зв’язки. І тоді… Ось тоді знову повернуся у рідну шарагу.
— Навіщо? — здивувався я.
— Щоб також стати там маленьким бонзою. Маленьким, тату, великим не хочу. Ти ж знаєш, мої запити скромні.
— Не перестаю дивуватися: хто ти — просто цинік чи лише дрібний пройдисвіт?
— Ні те, ні інше, тату, — твереза людина, яка прагне мати пристойний курінь у кооперативному будинку і «Жигулі» кольору «корида» біля під’їзду. І врахуй, при цьому ні у кого нічого не видираючи з рота і нікому нічого не заборгувавши. Це, тату, і є свобода. Іншої не уявляю.
І вкотре знову вирвалося одне з моїх вічних, найневигадливіших запитань:
— Так хто ж все-таки навчив тебе, сину, цієї мудрості?
Знав, що напорюся, — на такий звичний замах син відповість відпрацьованим хуком.
— Ти, тату. Твій власний приклад. — Під чистим Севиним чолом небезпечно ласкаво зблиснули сірі очі.
Катя, яка поралася коло плити, різко обернулася, ступила до столу, рішуче сіла — готова захищати мене від сина.
Сева напружився, але не зніяковів, почав відважно:
— Людина мов гора, зблизька її не розгледиш, треба поїхати якнайдалі, щоб побачити усю, як вона є. Я майже три роки здалеку вглядався у тебе, тату… Збагнув, який ти розумний, тебе не зрівняти з тими, з ким я стрічався. Але ти, тату, безпорадніший від останнього дурня. Дурні зовсім не безпорадні, вони не мудрують, вони діють. Хіба, приміром, важко дурному батькові впоратися з неслухняним сином — відшмагає раз, відшмагає вдруге, син стане таким, як треба. А ось ви з мамою перевиховати мене не зуміли. Билися, билися, та й відступили — нехай іде в армію, а може, там перевиховають. Інші люди, не такі розумні, аж ніяк не професори… І що ж, можна вважати, у них вийшло — змінився, як бачите. Лише, тату, будь ласка, не ображайся, через твоє невміння я люблю тебе не менше, навіть почав більше любити…