Выбрать главу

Директор розсміявся:

— Люблю дипломатів… Може, замість мене і запитаєте?

— Хочете дізнатися, що за таємні наради я проводжу у своїй келії?

— Ви телепат, Георгію Петровичу.

— Мушу зразу покаятися: вони не стосуються фізики.

— Ну, це я знаю. Якби вони стосувалися фізики, на моєму столі з’явився б папірець з неоригінальним проханням: дай грошей.

— Тоді так, не хизуючись своєю безкорисливістю, відкриюсь зразу: не займаюсь ні гірським спортом, ні альпінізмом, ні станковим живописом, ні грою на флейті…

— Ви хочете сказати, що нарешті знайшли своє захоплення?

— І прошу до цього поставитися поблажливо. Іронічні складки в кутиках тонкого рота, примружений погляд просто мені у вічі.

— Гай, гай, дорогий Георгію Петровичу! Намагаєтеся старого горобця на полові обдурити.

— Вважаю підозри безпідставними.

— Георгію Петровичу, бачте, у нашому віці хобі — це самозаглибленість, це самовтіха, це інтимна справа, а ви зібрали навколо себе маленький каганат…

— А хіба ви на гірськолижні вилазки не їздите компанією?

— Одна річ — компанійська поїздка в гори, інша — багатомісячна праця у тісній келії. Праця, наскільки мені відомо, не освячена бухгалтерськими кошторисами, праця на ентузіазмі! І ви хочете переконати мене — вона спаяна легковажним захопленням? Ні, Георгію Петровичу, не повірю. Повинні бути запалюючі задумиг високі ідеї… Ах, вони не стосуються фізики, ну так мені ще цікавіше. І я не розумію вашої дівочої сором’язливості — скільки серйозних фізиків заглибилися у біологію… І в геологію подалися, і навіть у психологію… А вас куди закинуло, Георгію Петровичу? Берегтиму таємницю сповіді, якщо накажете.

— У терористичну змову.

Наш директор був не з тих, кого легко можна ошелешити. На мою серйозну міну він відповів тонкою усмішечкою:

— Проти кого ж?.. Врахуйте, я не люблю екстремістів.

— Проти Христа.

— Як цікаво. І що ж вийшло? Чи поки що готуєтеся?

— Вийшло.

— Яким чином? Згоряю від цікавості.

— Забрались у перше століття і підійшли ще до того, як Христос став Христом.

— Але розкажіть — як вам вдалось потрапити у перше століття?.. І, даруйте, навіщо вам ці клопоти?

— Вдалося у загальноприйнятий тепер спосіб — заклали у машину запрограмовану модель потрібного нам відрізка історії…

— Модель історії? — жахнувся директор.

— Ясна річ, схематичну, спрощену. І він полегшено зітхнув:

— Уф! Ну й задачка… Тепер, здається, розумію. Історія, але без Христа. Хотілося дізнатися; як поведе вона себе без цієї постаті… І що ж вийшло?

Я стенув плечима.

— Отож-то й воно, що нічого. Христос знову воскрес.

Директор анітрохи не здивувався, задоволено кивнув сивою головою.

— А ви чекали конвульсій, апокаліпсичних потрясінь?.. І якщо видатна постать така впливова, то чи не можна цим скористатися — перетворити героїв історії в інструмент доводки, спрямувати життя у райські кущі? Чи правильно я вас зрозумів, Георгію Петровичу?

Хіба можна було пояснити у двох словах, чого я чекав. Мені і тепер це не зовсім ясно.

— Ви дуже здогадливий, Костянтине Миколайовичу. — Що я ще міг йому сказати?

Він помовчав, оцінююче подивився на мене, нарешті заговорив:

— На жаль, ваш результат підтверджує старе селянське правило — знай, козо, своє стійло. Як це не прикро, Георгію Петровичу, але ми не ведучі, а ведені. Та й нащо ви так далеко забралися — аж у перше століття? Пробралися б поближче, у минуле століття, у його кінець, у лабораторію Анрі Беккереля. Хіба вам важко було викрасти у нього ту саму фатальну пластинку, котру засвітили уранові солі! З неї ж усе пішло — і розкупорка ядра, і вибух над Хіросімою, і нинішні термоядерні жахи. Ні-і, ви знали, що такий дешевий криміналістичний трюк нічого не дасть: навіть якби Беккерель і не наткнувся на оказію, було б те ж саме — той же рівень розвинутості ядерної фізики, той же запас бомб, що не дають нам спати. Еволюція, напевне, не встояла б перед ентропією, якби не застрахувала себе від випадковостей… Христа вбили — Христос відродився. Дуже, дуже цікавий результат. Багатозначний!.. — Директор випростався і зразу став заклопотано діловитим. — Проте я вас запросив не для того, щоб викривати. Кожному вільно забавлятись, як заманеться. Я накинув на вас оком. І наперед скажу: мені буде дуже прикро, якщо ви не підете мені назустріч.

Я насторожився — нарешті увертюра закінчилась, почалася арія.

— Висунули ми свого часу Калмикова і сподівались — молодість не гандж. Але ж слабкий, неглибоко оре. Вам не здається?..

Калмиков, також фізик-теоретик, який ще не встиг про себе заявити, був висунутий у вчені секретарі, на посаду відповідальну і клопітну, де доводилося бути скрупульозним канцеляристом.

— Не здається, Костянтине Миколайовичу, — відповів я. — Може, Калмиков і неглибоко оре, проте борозни не псує.

— З вашого горища, Георгію Петровичу, не видно, а я увесь час мушу підправляти огріхи… Та й особливо звинувачувати хлопця не можна, важко без імені, без авторитету, ординарному кандидатові наук ладити з нашими мастодонтами. Тут потрібна людина з досвідом і заслугами.

Мені зразу стало все ясно. Зовсім не з пустої цікавості розпитував директор про мої труди на горищі, йому до зарізу треба було знати, — наскільки це серйозно. Я займався не фізикою — це його аніскільки не бентежило, якби треба було, міг би навіть взяти під свою опіку. Зараз усі чекають відкриттів на стику наук, якби я зарився у біологію чи психологію — директор не звалював би на мене адміністративну ношу. А раптом вдасться пробитися туди, куди Макар телят не ганяв, — новий напрямок, нові перспективи, нове в активі інституту! Тепер ось з’ясував — «кожному вільно забавлятися, як заманеться», — але за дурощі грошей не платять, будь ласка, займися справою: Калмиков не тягне, тягни ти! Я зжав свого директора — запримічену дичину з поля зору не випустить.

Він підвівся.

— Я не вимагаю, Георгію Петровичу, негайної відповіді. Нема куди квапитися. Зважте, обміркуйте, поставте перед і мною які хочете умови. Обіцяю бути поступливим. Не сумніваюся — ми з вами спрацюємося.

Ох, м’яко стеле, але твердо буде спати. І повна зневага до того, що мене захоплює. Я також підвівся і потиснув доброзичливо простягнуту руку.

Біля дверей несподівано визріло запитання.

— Костянтине Миколайовичу, — обернувся я, — ось ви сказали: ми не ведучі, а ведені… Чи не означає це, що в основу нашої діяльності покладено пристосовуваність?

Він ще не встиг сісти за свій стіл, затримався, замислився на секунду, відповів:

— Одна з властивостей живого — здатність адаптуватися. Чому ми маємо бути винятком?

Диво, та й годі: у мого легковажного сина з’явився такий могутній прибічник.

4

Двері відчинила Алевтина Іванівна, молодша дочка Івана Трохимовича. Я знав її ще восьмирічною дівчинкою, марненькою, веснянкуватою, розпатлано-білявою, тихенькою, мов мишеня. Тепер це огрядна молодиця з вогненною копицею фарбованого хною волосся, з важкою рішучою ходою.

— Ви спізнилися, — з осудом мовила вона. — Цей уже в нього.

— Хто — цей? — не збагнув я.

— Ну піп! Батюшка! Святий» отець! — Вона не могла приховати роздратування.

— Алю, я нічого не можу второпати.

— Не могла ж я розпатякувати по телефону — мовляв, мій батько зовсім звихнувся, запраг… як воно там у них називається?.. святого причастя чи сповіді, не знаю… До сих пір не можу отямитися: він, Іван Голенков, з тих, кого раніше називали гранітним, твердокамінним, ось зараз вимолює у попа прощення!

Алевтина Іванівна поривчасто витягла хустинку, та до очей не піднесла, зібгала її у кулаці — очі сердиті, але сухі.

— Давайте, Алю, присядемо десь, — попросив я. — Увесь день на ногах.

Стріпнувши рудою копицею, важко і міцно ступаючи, вона провела мене до їдальні, першою втомлено опустилася на стілець, кивнула.