Неподалік пара, прогулючись з дитячим візком, дружно витріщила на неї очі.
Що вони знають? Цілувати мертвих — це давній ритуал прощання з ними.
(А тебе я не поцілувала, мам. Я не бачила, як тебе несли у труні, як опустили в яму, як засипали яму землею… Я нічого цього не бачила, — як можу повірити в це?
Фомо Невіруючий! Ти мене зрозумієш. Тобі потрібні були рани Бога, як доказ Його смерті, та Його живе тіло — як доказ Воскресіння. Ти не хотів вірити у перше і боявся повірити у друге. Ти простив Богові Його смерть лише тоді, коли переконався, що смерті немає. Не раніше.
Прощання і прощення — такі схожі слова.
Ми з тобою ще не попрощались, мам, не договорили, не…
Я пробачу тобі твою смерть лише тоді, коли ти прийдеш і скажеш, що Бог не брехав — смерті немає. Не раніше.)
Олена відняла обличчя від сухого дерева і подивилась угору.
ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ…
Звідси, знизу, ця висота виглядала запаморочливо піднебесною, і тільки яблуня знала, що буває, коли піднебесся раптом обвалюється на землю.
— Перепрошую…
Олена здригнулась.
— Вам погано?
Олена повернулась.
Милосердна бабуся позадкувала.
— Ні, мені добре…
— Але…
— І у мене більше немає золота, щоб заплатити вам за добро, тому йдіть собі.
— Якась придуркувата…
Бабуся зникла з-перед очей. Одночасно з більшою частиною світу. Добре, що поруч була яблуня і не дала впасти.
(А в російських мелодрамах у подібних випадках поруч обов’язково опиняється твоє найбільше кохання і несе тебе на руках у рай.)
Олена підвела погляд до неба. Бог заслонив від неї свій рай сірими клубами хмар. Відчутно похолодало. Якщо вона не хоче замерзнути або дочекатись, коли повернеться її наглядачка, треба негайно рухатися. Осінь має так багато недоліків, за що її люблять? Вона ж любила зиму… колись, коли любити зиму було так просто.
Будинок залишився за спиною, а попереду був відкритий простір і вона, неначе хвора на аерофобію, пішла в обхід цього простору, вздовж смуги кущів і дерев. Не важливо як. Важливо, що вона пішла з замкненого простору геть.
Рано чи пізно вона знайде Того, Хто її воскресив, і подивиться Йому у вічі. І запитає про справедливість.
Олена все-таки озирнулась.
Коли залишаєш за спиною відчинену квартиру, відчуття таке, ніби залишив відчиненою свою душу. Нате, роздивляйтесь, мацайте, обнюхуйте. І не питайте, де власниця.
П’ятнадцять днів після кінця світу.
Палата нагадувала великий казан, у якому варяться грішники.
Шість ліжок. Відчиняється лише одна кватирка. Сморід змішаний з запахом хлорки.
Безперервний монотонний гул голосів час від часу змінюється стогонами і схлипуваннями. Скрипіння ліжок, чхання, кашель і гудіння допотопного апарату штучної вентиляції легень всюдисущні і всюдипроникні.
Санітарки з’являються, поводять шваброю по середині палати, злиють сечу з баночок, принесуть і заберуть судна, рознесуть убогу їжу і зникають.
Медсестри з’являються, пороблять уколи, перев’язки, поставлять крапанки, поміряють пульси і тиски і зникають.
Лікарі з’являються, послухають, постукають, запитають як самопочуття і зникають.
А людина цілодобово залишається сама серед людей. Відкрита, вивернута назовні, нездатна ні усамітнитись, ні нав’язати контакти за власним бажанням.
Ця людина, дивлячись на лікарню очима пацієнта, бачить усе не так і не таким, яким бачуть усі інші люди. Яким вона сама бачила усе раніше, коли була лікарем.
Лікарі — найгірші пацієнти. Вони занадто багато знають.
Тому вона боїться подивитися на себе і заплющує очі щоразу, коли натикається поглядом на своє тіло. Аж поки хтось не здогадується і не гукає через уся палату:
— Новенька, хіба тобі не час приймати знеболювальне?
Тоді медсестра приходить і докоряє:
— Чому ви мовчите? Треба говорити, коли вас болить.
А людина і далі не вірить, що це її тіло, і що воно може так її боліти.
Ліжко, на якому вона лежить, називається ортопедичним. Воно підняте в ногах для створення противаги. Тіло вкладене у положення «жабки»: ноги зігнуті і розведені в боки, лежать на драбинчатій шині. Через ліву стегнову кістку, ближче до коліна проведена металева спиця, від якої йде шнур, перекинутий через блок, а на кінці до нього прикріплений тягар вагою десять кілограм. Манжеткові тягарці по 3–4 кілограми охоплюють гомілки.