Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?
Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.
Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…
— Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? — смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.
— А що, не можна?
— Тобі можна, а мені… — важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. — Мені — ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.
— Це несправедливо.
— Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…
— Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! — щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. — Вияснимо, що правильно, що неправильно…
— І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…
— Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…
— Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…
— Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…
— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…
— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.
— Я цього не знала.
— Довго мені тут стояти і чекати, мам?
— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.
— Добре діло, мам, вартує більшого.
— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…
— Що з вами?
— Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.
— A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.
— Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?
— Чого тобі ще, капоснику?
— Чупа-чупса. Два… ні, три.
— А десять не хочеш?
— Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…
Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.
Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.
(Із сином мешкала. Із сином…)
— Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.
— Що?
— Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.
— Тобі скільки років?
— Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.
Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.
(Це минеться.
Коли?
Колись.)
Бачу, він вас цілком замучив.
Просто очі… болять.
Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…
Ви собі сідайте, а я побіг.
Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?
— Я не знаю… У мене немає дітей.
— Ще будуть.
(Хто зна…)
— Ви заходили до… тієї жінки?
— Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.
— Вам вона відчинила власноруч?
— Аякже.
— І як вона виглядала?
— Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?
— Мені очевидно причулося…
— Очевидно. Я проведу вас до лавки.
Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…
Легше відмовитись. Але цього разу
(мені б тільки до лавки дійти…)
відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.
(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)