— Дякую.
— За що? Я людина — ви людина, мені дитину повернули з того світу — і я комусь добре діло зроблю. Сідайте. Може вам потрібні якісь краплі для очей, то я збігаю в аптеку…
— Ні-ні, не треба. Я… посиджу тут, і мені пройде.
— А я посиджу з вами, за весь день набігаєшся, присісти нема часу. Ви нікуди не спішите?
Раніше Олена мовчки зміряла б її нищівним поглядом і відсунулася б від неї якомога далі. Була неповторною та унікальною особистістю і спілкуватися з охочими до балачок представниками простого люду не мала ніякогісінького бажання. Інша справа — екстраординарні, оригінальні, талановиті індивідуали, ті одиниці, що височіють над сірою масою, — з ними вона б спілкувалася дні і ночі.
Та щось не видно їх у цих потемках, не чути їхньої впевненої ходи серед звуків великого міста, ніхто з них чомусь не помічає у сірій масі самотню і безпорадну сліпу дівчину, бо для того, щоб прозріти, часом потрібно втратити зір. Або хоч на мить відволіктися від думок про власну геніальність. А це непросто.
Немовби зависнувши у вакуумі, де замість світла зірок владарює пульсуючий біль, Олена несподівано для себе відповіла: «Ні, не спішу» і відчула, що незнайомка чекала саме цього. Чекала можливості перекласти на когось частину своїх буденних клопотів.
Олена слухала її мовчки, з заплющеними очима, відчуваючи невідому приємність від того, що навіть у такому стані може бути комусь корисною.
Тиждень чи місяць у квартирі на першому поверсі майже переконали її, що вона ні на що не здатна.
— Мамо, мамо, я роздав всі чупа-чупси, мусиш мені купити ще!
Олена мимоволі подивилась у бік хлопця. Орієнтувальний рефлекс. Кожний новий подразник мусить бути обстежений. Відомо навіть немовлятам.
— Ти де ганяєш, подивись, яка буря насувається? І де ви торт взяли, паразити?
— Який торт? Не було ніякого торту…
— Северине, не виводь мене…
— Ну звідки ти все знаєш?
Северин мав жовтяве волося, перемазаний кремом ніс і куртку з купою блямбочок.
Дерева намагались пригнутись якомога ближче до землі, рятуючись від розлюченого неба.
Небо було чорне і лиховісне.
Олена випросталась, повернувшись обличчям назустріч бурі.
Бог розплющив очі і, щоб ненароком не осліпити її світлом сонця, затягнув його чорною паволокою.
Вона ніколи не думала, що радість може мати такий насичений темний відтінок. Хоча хто сказав, що сліпота більше не повернеться?
(Забери мене у Свій кортеж, я буду найлютішою і найлагіднішою Твоєю хмариною. Я пошлю вітер викорчовувати одвічні скелі і не дозволю йому торкнутися новонародженої бруньки, я зруйную усі хмарочоси, а з їхніх руїн збудую мости через усі прірви…
Забери мене — не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…
Олено Григорівно, не скигліть. Ви ж не чайка.)
— Ходімте, бо як уперіщить! — підвелася з лавки струнка, волоока жінка, простягаючи до неї руку.
— Ні, я тут посиджу…
— Придумали собі! — жінка схопила її за плече і потягла за собою. — Тут посиджу. Біжімо до найближчого під’їзду, бо до хати вже точно не встигнемо…
Стіни найближчого під’їзду нагадували збірник ненормативної лексики, але захищали від вітру, як могли. Олена вдячно торкнулась їх рукою.
Зненацька у світі стало тихо і темно. Одинокі постаті добігали до схованок. Стрілою шугнув угору чийсь захоплений вереск.
— Що у вас з ногою?
— Впала.
— A-а, так-так, зараз такі дороги роблять… Куди, пройдисвіте? — жінка спритно схопила дитину за капюшон. — Хочу влаштуватися на роботу, я ж до декрету працювала секретаркою, але тої фірми вже і слід простив, — криза, самі розумієте…
За два роки, поки її не було, настала криза. У два рази піднявся долар. У два рази впала гривня.
— … але на кого ж я це шило залишу? Чоловік у Ізраїлі на будівництві…
— У тебе, мамо, деспотичні замашки. Хіба можна обмежувати свободу дітей?
— Я тобі зараз дам свободу, ти зараз таку свободу від мене дістанеш…
— Як ви збираєтесь знайти роботу? Треба ж мати знайомих… — спитала Олена, не відриваючи очей від того, що діялось на дворі. Хмара затягла усе небо. Перехожих майже не зосталось, навіть автомобільний рух на дорогах вщух. Холод і вітер пішли атакувати принишклу землю.
(Назови це зневірою чи легкодухістю, як хочеш назови, — я більше не витримаю.)
— Не обов’язково. Головне — бажання. Шукала в інтернеті, бачила вивіску якоїсь фірми — заходила. А чому б і ні. Все одно гуляю з ним. Зайти запитатись можна, за це в писок не дадуть…