— Навмання? Це не для мене.
— Чому б то?
— Мама, мама, дивись… ну дивись…
— Погляньте на мене. Ви б на місці власника фірми взяли мене на роботу?
— Я? — Нова знайома окинула її прискіпливим поглядом. — Взяла б. Без питань. Ви серйозні і… як би це сказати… інтелігентні. Гм… крім того ж, якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе.
Олена мовчки дивилась на неї.
— Жартуєте, — нарешті вимовила вона.
— Ти, мама, зовсім мене не слухаєш…
— Невитримана година з тобою, халамиднику. Ні, не жартую. А ви спробуйте: хто стукає, тому відчинять… Завжди треба пробувати. Не на перший, так на десятий раз, але щось та й вийде.
Інколи Бог змилосерджувався і давав їй урок, не вимагаючи за нього платні.
— Ну що тобі шкода чи що?..
— Ви могли б позичити мені гривню на тролейбус? Я забула всі гроші вдома, а вертатись нема коли.
— Без питань. Беріть. Ви вже знаєте, куди йти?
— Я не впевнена, але… чому б не спробувати?
— Ну подивись, мам… сніг!
Вони обоє повернули голову. З чорної-пречорної хмари валив білий-білюсінький сніг.
(Цікаво, сніг пам’ятатиме своє ПАДІННЯ? Чи краще сказати — ПОЛІТ? Що за доля: залишити чорну хмару для того, аби перетворитись у чорну багнюку, і тільки під час польоту побути білим. Чи може — під час падіння?..
Як краще сказати, мам?
Чому я пам’ятаю до дрібниць той політ або падіння, як хочеш його назови. Пам’ятаю перевернуте небо, довгі-предовгі секунди невагомості, страх, крик, стукіт серця, навіть удар пам’ятаю, а замість вікна у моїй пам’яті — чорна зловісна хмара?
Чому, мам?
Мовчиш. Не хочеш мені допомогти.
І Ти теж не хочеш. Змовились там угорі між собою, я знаю.)
— Ви куди? Там така заметіль!
— І я хочу в заметіль, як тьотя!
— Упаси тебе Бог…
Два місяці після кінця світу.
Психіатр мав змордований вигляд і не дуже надокучав питаннями. А, може, просто прикидався, хто тих психіатрів знає?
— То ви кажете, що стрибнули униз…
— То ви так кажете. А я просто мила вікно. Ми вже з вами говорили про це.
— У шубці і в чоботях?
— Було холодно, якщо пам'ятаєте.
— У мене погана пам'ять на погоду. То, кажете, було холодно. А ви завжди після роботи миєте вікна?
— Тільки коли вони брудні. Послухайте, якби я хотіла вчинити самогубство, я б вибрала інший спосіб.
— Який?
— Ну, наприклад, ввела собі калію у вену. Швидко і ефективно. Але це не буде стрибок з вікна.
— Може, ви посварились з кимось?
— Це не привід для самогубства…
— У вас було важке чергування, ви не виспались, повернулись зранку додому у порожню квартиру і полізли мити вікна. Я правильно вас зрозумів?
— Мені подобається мити вікна.
— Може ви когось зустріли по дорозі додому? Ваша бабця пригадала, що деякий час у вас були серйозні стосунки з одним молодим чоловіком. Він навіть офіційно приходив до вас на заручини, але…
— Це було дуже давно.
— Він знає, що з вами?
— Ні.
— Ви хочете, щоб він дізнався, щоб розкаявся і повернувся до вас?
— Ні.
— Ви його ненавидите?
— Ні.
— Чому ви мені брешете?
— Неправда!
— Згоден: суцільна неправда від початку до кінця. Але навіть у вашій брехні є доля правди.
— І яка ж правда у моїй брехні?
— Вам краще знати. Це ж ваша брехня.
Отак вони поговорили ще хвилин з десять і попрощалися. Психіатр мав змордований вигляд, але відчувалося, що він ще повернеться. Коли виспиться. Або коли придумає ще з десяток каверзних запитань.
Психіатрію їм викладав завідувач кафедри, досить знана людина не тільки в Україні, а й за її межами. Тому Олена відчувала себе готовою до будь-яких запитань. Хоча, на відміну від цього психіатра, не бачила навіть крихти правди у своїй брехні.
Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» розташувався у затишному куточку неподалік Католицького університету. Олена ледве його знайшла.
Адміністратор — молоденька жвава дівчинка у голубій лікарняній сукні — підозріло втупилась у неї.
— Доброго дня. Я щодо вакансії…
Хол у бірюзових тонах, вазони у великих кадках, темно-сині меблі і білий камінь на столах і на підлозі.