— Вакансії? A-а… Зенику, ти щось про це знаєш?
Зеник — розкуйовджений худощавий молодик у сорочці без галстука — стояв за столом адміністратора, щось завзято вистукуючи на клавіатурі її комп’ютера. На прохальницю можна сказати й не глянув.
(«Якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе…»
Смішно.)
— Татка зараз не можна турбувати, Ларисо: він вирішує справи державної ваги. Можливо я зможу допомогти?
— Я впораюсь, Зенику, у тебе теж є справи, чи не так?. Повторюю для бухгалтерів, у тебе ж є справи?
— І чого ти так песимістично настроєна? Які можуть бути справи у бухгалтерів?…А ви перепрошую хто? — і все це, не підводячи голови.
— Навпаки, оптимістично. Хочу побачити, як ти рвеш на собі волосся, рахуючи мені премію, Зенику.
— Я перепрошую, що перебиваю вас, але взнайте, будь ласка, якщо можна…
Стояти перед дівчатком з замашками бізнес-леді та клянчити роботу — невеселе заняття. Але гордістю ситий не будеш. Це вона добре усвідомила ще на початках своєї науки.
Десь за рік, бомжуючи по підвалах, вона взагалі забуде, що слово гордість існує. Якщо їй тут не допоможуть, тоді вона не матиме більше куди піти. А падати може ще довго і довго.
Дівчина натиснула якусь клавішу і опустила голову над паперами. Той, кого вона назвала Зеником, не дочекавшись відповіді, хотів було ще щось сказати, але передумав і ретирувався. Олена одразу про нього забула.
— Ну, що вам сказати? Є одне місце, однак заздалегідь попереджую: у нас треба працювати.
Її тоном можна було забивати палі у землю. Олена мимоволі торкнулась пальцями скронь.
— Я для того і прийшла.
— Дехто вважає, що у нас тут рай земний: гроші загрібаємо лопатою, а самі нічого не робимо, але мушу вас застерегти, що це далеко не так, що…
Адміністратор говорила і говорила, і кожне її слово вбивало у землю.
Олена стисла обома руками скроні. Зневага і презирство не додають людині здоров’я. Щоб це зрозуміти, треба відчути їх на власній шкурі.
(Уроки, уроки, уроки… І не можна прогуляти жодного з них. І скласти екстерном теж не можна.
Життя, прожите екстерном, втрачає сенс.)
— Ви зрозуміли? — вчительським тоном запитала адміністраторша.
— Звичайно. Я розумна, хоча на перший погляд цього можна і не зауважити.
Адміністраторша позеленіла.
(Вчать вас, вчать, Олено Григорівно, а ви… Але ж як приємно взяти хоча б невеличкий реванш.)
— Прибиральниці не потрібно багато розуму, — скривила губи леді за бар’єром. — Якщо… повторюю, якщо вас приймуть, у вашому розпорядженні будуть два поверхи і п’ятнадцять кабінетів, так що вам буде не до балачок. Працюватимете у дві зміни. Перша зміна — з восьмої до третьої, друга — з третьої до восьмої.
Олена мовчки постояла біля перегородки секунд зо тридцять. Поки до неї дійшло.
— Кажете, два поверхи? — мимоволі зазначила вона найважливіше.
— І п’ятнадцять кабінетів.
Олена озирнулась. Камінь, дзеркала, килими, позолота, вазонки. Усе на найвищому рівні.
Чи могла вона подумати, вступаючи до університету, що колись у її розпорядженні будуть аж два поверхи і п’ятнадцять кабінетів?
(Ти несешся униз з карколомною швидкістю. Вітаю.)
— Коли я можу почати?
— Не так швидко. Спочатку вам треба пройти співбесіду у директора, а він зараз зайнятий. Приходьте після обіду. Він звільниться десь о п’ятій.
— До п’ятої я помру…
— Що?!!
— Я почекаю директора тут.
— Ні-ні, ви… я… згадала, що ми вже пообіцяли цю роботу іншій людині…
— Я сяду тут і почекаю директора. Просто сяду і почекаю.
— Вимітайтесь, бо я покличу охорону.
Олена усміхнулась. Нарешті. З яким задоволенням вона пошле свою ввічливість до дідька.
Як довго вона цього чекала.
— Обережніше, дитинко. Ви ж не знаєте ні хто я, ні навіщо я сюди прийшла. Ви з першого погляду визначили, що на мене не варто ставити, але те, що я так кепсько виглядаю, ще ні про що не говорить.
Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.
— Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?
Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.