— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.
— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?
— Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.
— Я впораюсь.
— Не сумніваюсь.
— Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?
— Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… — він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: — Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…
— Для чого це мені?
— Будете все життя кульгати.
— Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.
Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.
— Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…
— Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.
— Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?
— Мені не потрібна нічия допомога!
— Отже, хтось є…
— Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?
— Ходити на милицях. Іншого способу нема.
Частина друга
Парк
Я помер у люту зиму,
З дзвоном впав на лід.
На снігу сліпучім згинув
Мій прощальний слід.
Листопад. Минулий час…
Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.
Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.
Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.
ВСТАВАЙ.
НАВІЩО?
…НЕ ЗНАЮ.
Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.
Але ти вже давно забув, яка твоя мета.
ТРЕБА ЙТИ.
ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.
Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька — і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.
Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.
ВІДВ’ЯЖІТЬ…
Прокинувся. Спробував розплющити очі — не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону — не зміг. Спробував закричати — не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.
Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.
Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.
Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.
ОПАНУЙ СЕБЕ!
Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.
Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.