— Може не хотіли пояснювати… — почав був Богдан і враз помітив те, що мав би помітити з початку. — ЯБЛУНЯ ЗІСОХЛА.
— Так, зісохла. Якби не вона… охо-хо, та що там казати.
— Нічого. Нічого не кажіть. Будь ласка.
— Але може, ти щось поясниш? Ось ці сережки. Золоті, з камінчиками…
(Смарагдами… Ну що ж, добивайте….)
— Що я маю тепер з ними робити, га?
— Ви сказали, що квартира пустує. А куди поділися її… батьки?
— Тато давно вже тут не живе, а Юля Андріївна… коли їй сказали, що сталося з дочкою, у неї не витримало серце. І це не дивно… Ой, а ти не знав?
— Вам вдалося те, що не вдалося цілій планеті, населеній терористами.
— Н-не зрозумів.
— Добити мертвого не так вже й легко. Вам вдалося.
За дві години до кінця світу.
Стояла пізня осінь, гарна, жовтотепла, снігом ще навіть не пахло, але стояти під під’їздом уже було холодно. Він побачив її здалеку, а вона помітила його тільки, коли увійшла до під’їзду.
— Ти… ти так схуд.
— Я на дієті.
— А я з роботи. Тобто поки що це інтернатура, але скоро буде моя робота. Можеш мене привітати.
— Вітаю. Ти зовсім не змінилась.
— Стараюсь. Давно чекаєш?
— Століття.
— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.
— Я б хотів… я спробую… пояснити.
— А я б хотіла відпочити. Знаєш, видалась важка зміна і…
— Я почекаю.
— А потім у мене буде повно справ. І всі невідкладні.
— Тоді не варто відкладати на потім.
— Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.
— Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.
— Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?
— У тебе є ще тато.
— На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.
— Обережно!
— Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.
— А ти носиш мої сережки.
— Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.
— Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.
— Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!
Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.
— Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? — він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. — Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!
— Які шанси? Ти про що?
Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.
— Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?
— Просто зараз? Жартуєш.
Він заперечливо похитав головою.
— У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.
— Для початку відпусти мене.
— Не відпущу, поки ти не погодишся.