— Ніде.
— То ви вчилися?
— Навіщо. Для того, щоб працювати прибиральницею, не потрібно вчитись.
Вона навіть не приховувала, що говорить неправду. Вона просто не хотіла говорити правду. І відкрито повідомляла вам про це. Хочете слухати — слухайте. Не хочете — не питайте.
— У нас є вакансія секретаря.
— Ну що ви? — засміялась вона. — Я не володію жодною рисою, необхідною для цієї професії.
Цього разу вона не обманювала. Вона справді не розуміла, яке враження справляє на оточуючих. Навіть Лариса, твердочола Лариса одразу вловила небезпеку і поспішила усунути її властивими їй методами.
А він дивився на неї і ніяк не міг позбутися відчуття, що це вже колись було. Так само впевнено колись хтось говорив йому, що хвилюватись нема причин, що з його дитиною все буде гаразд, що треба трохи почекати.
(А потім у нього народилась друга дитина і повторилось те ж саме, і той самий голос вже з меншою впевненістю говорив, що такого не може бути, що генетичне дослідження достатньо надійне і друга дитина повинна була народитись здоровою. Повинна була…)
Так само і тут. Він знову відчував свою безпорадність. Бо дуже вже нагадувала ця дівчина його дружину десять років тому, коли, повернувшись з лікарні, вона довгий час робила вигляд, ніби нічого не сталося. Ніби з дітьми усе добре і нема чого хвилюватись.
Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.
(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)
— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?
— Ніде.
Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.
Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.
Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.
Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.
Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.
Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.
А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.
СТРИВАЙТЕ.
ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???
Я Ж НЕ…
…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?
Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.
(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?
Кожну ніч. Одне і те ж.)
Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.
(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)
Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.
(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)
І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.
(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)
Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.
Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.
— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.