Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.
Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.
Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.
Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.
Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?
Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…
Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.
(Але це не привід, щоб ревіти.)
Встигла привести себе в порядок, коли на терасу вийшов Зеник. Прокашлявся. Взявся розминати кисті рук.
— Ти вважаєш мене несерйозним?
— Ні, я не вважаю тебе несерйозним.
— Ти говориш це з такою серйозною міною…
— Мені зараз треба вирішити дуже складну задачку.
— Я тобі допоможу. В таких справах я профі.
— Я знаю. Але цю задачку можу вирішити тільки я. Причому я чомусь впевнена, що вже знаю її розв’язок, давно знаю…
— І що ж?
— Я просто не можу його пригадати.
— Може ти прикладаєш забагато зусиль?
— Тобто?
— Деколи варто закрити очі, потягнутись, розслабитись і сказати собі: а нехай воно все горить ясним полум’ям! Невже я не обійдусь без цього? Обійдусь. Якщо хочете, шукайте розв’язки самі — ось що тобі треба сказати всім своїм проблемам.
— Ти серйозно?
— Ти думаєш татко тримав би в себе несерйозного бухгалтера? Не напружуй свою пам’ять, вона тільки міцніше стоятиме на своєму. Дай їй волю. Скільки разів, коли ти щось забуваєш, воно згадується само собою, коли ти вже забув, що тобі треба було це згадати… Останнє речення трохи задовге, правда?
— Тепер я знаю, до кого мені звертатися за порадами.
— І не тільки за порадами.
— Зенику, навіщо тобі я?
— Як це, навіщо?
— У мене море негараздів, проблем, страхів, я сама інколи не можу впоратись із собою… Дай мені сказати. Ніщо не проходить безслідно, невідомо чим мені відгукнуться мої проблеми в майбутньому. А з кожним роком можуть з’являтися нові, і я не хочу їх на тебе перекладати. Тому краще нічого не починати. Ти не витримаєш.
— Звідки ти знаєш?
— Ти не маєш… як би це сказати? Опірності. Вона не виробилась в тобі, бо не було такої потреби. Опірність до людського страждання. Це не те саме, що байдужість… Розумієш, якщо ти теж будеш страждати, якщо ти, дивлячись на мене, будеш страждати так само, як я, — мені буде ще гірше. І нам потрібен буде хтось третій, хто б витягнув нас з цього стану. Інколи від болю я лізу на стінку. Що ти робитимеш в такі хвилини? Що ти робитимеш зі мною?
— Я? Піду за ліками, за лікарем, якщо треба…
— Підеш. Ото ж бо і воно. Підеш спочатку в іншу кімнату, потім на вулицю… Піти набагато легше, ніж залишитися. Ти не звик. Ти навіть не можеш дивитися на директорових дітей.
— Так це ж чужі діти.
— А якби свої? Уяви…
— Ні.
— Бачиш? Тобі навіть страшно таке уявити. Краще скажи мені, ота райська яблуня, я не можу згадати, вона завжди тут росла, чи її тільки вчора посадили?
— Завжди. Тобто в мезозойську еру може й не росла…
Слово за слово — і він знову став тим самим Зеником, яким його звикли бачити усі. І їй знову захотілось ревіти.
(Сама винна. Не треба було його так лякати. Якщо ти почнеш так кожного лякати…
А може котрийсь один… не злякається?
Угу. Помрій.)
— Куди ти так дивишся? — раптом запитав Зеник.
— Той парк… — зірвалось з її уст.
— Оці кілька голих дерев? Ну, це не справжній парк. У нас у Львові є набагато гарніші парки, дочекаємося весни і підемо на екскурсію, бо зараз там бр-р-р… немає нічого гідного уваги…