Якщо чесно, Богдан не сподівався, що його вистачить так надовго.
— Ну що ви, яка лікарня, я тутечки полежу, і мені перейде, я ж звикла.
Мама Віра. Що б там не було, але все-таки вони прожили в одній квартирі багато років. Багато пережили разом. Це може і не зробило їх близькими, але зовсім чужими вони вже ніколи не будуть.
— Вам потрібно відпочити, ми не заважатимемо. З вашого дозволу ми тільки перекуримо на кухні.
— Звичайно-звичайно, мої дорогенькі…
Гості вийшли у кухню і щільно прикрили за собою двері. Мама Віра по-змовницьки понизила голос:
— Це твої друзі?
(І що ти на це?)
— Може, в іншому житті…
— Які хороші люди, правда, синочку?
— Правда. Знеболювальне мало би вже подіяти, так що спіть.
Вони подивились одне одному в очі.
— Я хочу тобі дещо сказати… в дечому признатись. Я сказала тобі неправду…
— Я знаю.
— Знаєш? Ой як добре, бо це не давало мені спокою.
(Ні, не можна було малому хлопцеві розказувати про те, що вся його сім’я виїхала за океан назавжди. А його залишила, як відкуп за несплачені борги.
Краще було вигадати байку, ніби-то всі поїхали у інше місто і обов’язково повернуться за ним навесні. А решта деталей він вже додумав сам. І кожного року благав зиму тривати вічно, аби весною знову не настало велике розчарування.
Не можна було розказувати йому правду, але ТРЕБА було.)
Богдан дивився, як вона засинає, і думав про безвихідні ситуації і про відому всім фразу, що безвихідних ситуацій не існує.
Зараз у нього були три можливі варіанти виходу, троє дверей оточували його. Одні двері вели у кімнату, де він провів своє дитинство, приправлене болем, страхом і самотністю, другі двері вели у кухню, де сиділи люди, які могли б стати його друзями, тільки, мабуть, вже не в цьому житті, треті — вели у двір, де ніяк не могла розпочатися зима.
І жодні з цих дверей не рятували його від безвиході.
Але згадавши, що обіцяв своїм гостям чаю, він встав, підійшов до дверей кухні і відчинив їх. Для нього не мало особливого значення, ЯКІ ДВЕРІ. Лиш би скоріше.
Двоє людей чекали на нього. Переглянулись. Вказали на стілець.
— Сідай.
Дуже вже до болю знайомий був початок. Але Богдан сів. Сів розслаблено, ніби не було нічого страшного в тому, щоб сидіти на стільці перед людьми, які б з радістю його затовкли. Проте поки що вони стримувались.
— Ну, розповідай, — почав Зеник.
— Що розповідати?
— Все. З початку. З самого початку. Коло замкнулося, і замкнулося на тобі, тому тобі слово.
— Спочатку було Слово.
— Ти дивись, який оригінал. Може хочеш сказати, що ти ще й до того всього віруючий?
— Бога нема.
— Це тобі протилежна сторона сказала? Коли ти свою тітку гамселив?
— Звідки ви дізнались, що я вже в Україні?
— Ми багато що знаємо. А те, чого не знаємо, зараз довідаємось. Як ти все спланував, як здійснив, яку роль відвів їй… До речі, твоя тітка щойно сказала одну дивну річ. Ніби-то вона звикла… до такого. Чи не хочеш ти сказати, що це не перший раз?
— Ні, не перший.
— А як… як часто таке траплялося з твоєю тіткою?
— Може раз в півроку, як коли.
— Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?
Богдан здвигнув плечима.
— Щось не те сказала, не те зробила.
Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.
— І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?
— Ні.
Зеник нахилився до нього.
— А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?
(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)
— Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…
— Не треба.
— Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває — у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі — це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..
— Нічого не трапилось. Настав кінець світу — і все.
— Косиш під психа?
— Якби щось змінилось від того, що я скажу…