— На Північному полюсі занадто багато снігу…
Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.
Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.
— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.
(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)
— Дімо, мені час йти.
У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.
У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.
— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.
— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.
— Мамо?
Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.
— Чому ти залишила вікно відчиненим?
— Що?
— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?
…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.
— Дімо?
— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…
Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,
(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)
охоронець позадкував до дверей.
— Я заснула.
— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?
— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.
— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…
— Лариса мені голову скрутить.
— За що?
— Вона придумає, за що.
Олена піймала себе на тому, що усміхається.
Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.
— Надобраніч, Дімо.
— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…
Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон
(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)
і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.
(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)
…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.
— О, це ви, заходьте…
— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?
— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…
— Це ж не квартиру міняти.
— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…
— Я здатна сама опікуватися собою.
— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.
— І інструменти прихопіть…
— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…
— Інколи дешеві замки кращі…
(… бо їх можна відкрити ножем.)
— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?
— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.
Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?
(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)