Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.
Депресія — це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.
— Ну от і все, прошу вас, — і він галантно прочинив перед нею двері. — Якщо треба буде ще якийсь замок поламати — я до ваших послуг.
— Дякую. Дякую за все.
У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.
(Дякую ВАМ УСІМ.)
Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.
Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.
(І що тепер?)
Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.
Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?
Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.
Лезо ідеально вкладалось у прорізь.
З якою силою треба було нанести такий удар?
Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.
Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.
Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.
Відсунула тюль і почекала, поки осяде пилюка. Наблизила свічку до підвіконня, провела нею від одного кінця лутки до іншого. Потерла рукою фарбоване білим дерево.
В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.
Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.
Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.
Внизу
(Я так скучила за тобою, мам…)
на тротуарі під електричним ліхтарем,
(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)
лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,
(Ти навчила мене миритися з неминучим)
задерши голову і дивлячись просто на неї,
(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)
стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.
Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.
Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.
Два роки назад. Година до кінця світу.
Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.
Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:
— Ти так схуд.
Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.
А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.
… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.
— Ти зовсім не змінилась.
— Стараюсь. Давно чекаєш?
— Століття.
Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі — і нічого не боятись. Так не буває, — не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.