(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!
Та знаю я, знаю.)
— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.
І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?
Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.
— А ти носиш мої сережки.
— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.
(І як вона витримала стільки часу без нього?)
— Я прийшов по тебе.
Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.
— Що ти робиш?!
Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.
І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!
Треба хоч в дзеркало на себе глянути.
Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.
Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…
Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.
Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.
— Що з тобою?
Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.
І тут вона закричала.
Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.
Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.
Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.
— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. — Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?
— Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? — запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.
— Може, ще комусь зробити чаю? — запропонував у відповідь Богдан.
Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…
— У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.
Зеник подивився на свої нігті.
— Діма сьогодні чергує.
— То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.
— Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.
— Все, я поїхав.
— Може, хоч Діма питиме зі мною чай…
Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.
Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.
— Іро, ну що, Олена прийшла?
— Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.
— Тільки без сліз. Я спробую її знайти.
— Ти думаєш вона пішла від нас?
— Прокинулась…
— Що?
— Я знайду її, не переживай.
Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.
(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)
Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.
Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.