— Про яку очну ставку ви говорили? — запитала людина з того боку вікна, вхопившись за ручку дверцят. Видно, до сутички таки дійде. — 3 ким? Хто вам розповів про те, що сталося… того дня? Чиє ім’я ви щойно вимовили по телефону? ЧИЄ ІМ’Я?
Сергій Романович боковим зором побачив Зеника, який вибігав з будинку, і постарався якомога спокійніше дивитися в очі безумця.
— Чого тобі, Богдане?
— Чому ви прийшли по мене… аж через два роки? Чому не задавали цих питань раніше? Що сталося? Хто напоумив вас раптом взятися за цю справу? До мене тільки тепер дійшло… Ви задавали питання, на які вже знали відповіді. Що ви дізнались? Від кого? Про яку… спільну знайому ви говорили?..
Світла футболка добре виділялася в темряві, тому Зенику було важко не попасти в нього… качалкою.
Але Богдан неначе нічого не відчув, неначе приріс до дверцят.
Сергій Романович десь читав, що божевільні справді можуть не відчувати болю. Другий, третій удар… Безрезультатно.
Можна було газонути, але залишати божевільного серед людей ще небезпечніше. А потрібний номер, звичайно, ніяк не хотів знайтися.
— Скажіть мені…
Зеник приставив качалку до руки, яка торгала замок.
— Слухай, масажисте, обіцяю, що ти зараз залишишся без пальців, і не зможеш більше нікому і ніколи робити масаж… якщо не відпустиш.
Дивно, але це подіяло. Масажист відступив.
— От і добре. Я телефоную хлопцям з мєнтури.
Сергій Романович подумав і виліз з машини. У такому віці міг дозволити собі не боятися всіляких шмаркачів.
— Я б на вашому місці цього не робив, — попередив його Зеник.
Богдан тримався на відстані, охопивши себе руками за боки.
— Я не зовсім тебе зрозумів, Богдане. Але мені треба їхати. Терміново. То що будемо робити?
Той опустив голову, постояв так хвилину… тоді випростався і усміхнувся. Помітно було, що мав неабиякий досвід в сфері опанування самого себе. Тільки очі залишались скляними. І від них відбивалось світло з вікон.
— Просто я неправильно пояснив. Хвилю назад ви промовили… Вибачте, але можливо мені просто почулося… Скажіть мені…
— Що тобі сказати, Богдане?
Знову усмішка, знову стиснені пальці. Зеник качалку не опускає.
Якщо розказати комусь, як вони втихомирювали навіженого, усі будуть довго сміятись. Може і він сам також. Колись.
— Скажіть мені, про яку СПІЛЬНУ ЗНАЙОМУ ви говорили? Я напевно не так зрозумів, але… ви щойно вимовили одне ім’я… по телефону… що це за ім’я?
— А ти не знаєш?
Він замотав головою. Досвід досвідом, а він перебував зараз на грані, і що там за тією гранню, один Бог знав.
— Повторіть ще раз. Будь ласка.
— Ірина. Це все?
— Ні… тобто так. Мені почулося…
— От і добре.
Але той вже його не чув. Сів просто на тротуар, тримаючись за лівий бік і видно було, що він щадить грудну клітку при диханні. Знайома ситуація.
— Ти мабуть поламав йому пару ребер, Зенику.
— Він ледве не ошпарив мене кип’ятком з чайника. Добре, що я встиг відскочити. Хай тішиться, що я не проломив йому череп.
— Ти можеш це зробити просто зараз… — відказав Богдан.
— Із задоволенням, — не залишився в боргу Зеник.
Які в нього співрозмовники! Один другого вартий. Цікаво, їх видно з вікон?
— Може б ви пішли назад у кухню?
— Ага. Там ще зосталось трохи кип’яточку. Але для вашого бухгалтера вистачить.
— Ти що, телефона не маєш? Я казав тобі викликати охорону…
— Я не встиг, чайник закипів швидше. А ви? Теж мені директор. Та якби не моя качалка, він би перевернув оту вашу «Сузукі» догори дригом і витряс би з неї усю душу… і з вас також. А коли б ви потім обоє добряче хряснулись об асфальт, тоді б я подивився, як би ви свої накази віддавали майже заживо звареним бухгалтерам!
Богдан реготнув… і зціпив зуби. З поламаними ребрами не так просто сміятися.
— Він ще й сміється. Ви таке бачили?
А той потиху стирав сльози, трясучись від беззвучного сміху. Сидячи на асфальті. Тримаючись за бік.
Краще б їх не було видно з вікон.
— Може з проломленою головою йому стане легше? — задумливо обертаючи в руках качалку, промовив Зеник.
Богдан замахав на нього вільною рукою.
— Скажіть… скажіть йому, щоб… щоб він замовк.
— Мій досвід показує, що це неможливо. В цьому житті, принаймі.
Богдан затримав дихання на вдосі, обережно видихнув і подивився на них знизу вверх.
— Ви знову врятували мені життя. Якби ви прийшли на годинку пізніше…