— Не вплутуйте її.
— Не тобі мені вказувати.
— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.
— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.
Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…
(це ж яку силу треба прикласти..?)
відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,
(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)
вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.
Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.
Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.
(Я ЙОГО ВБ’Ю)
Вона ступила з коридору у кухню.
— Тато, якщо ти не віддаш мені…
— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!
— … не віддаш мені цієї сокири…
— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?
— …якщо ти негайно не віддаш її мені…
— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.
Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.
— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.
— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…
Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.
— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?
Тато нахмурився.
— Звідки я його знаю? Кого?
— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…
Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.
— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?
Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,
(ейфорія після важкого чергування?)
і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.
Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.
— Тато! Відпусти!
— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.
Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.
— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!
Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.
— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?
Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.