Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…
Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.
Дивились один на одного і мовчали.
І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…
Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.
(Це просто така гра, всього лиш гра.)
Час і простір зійшли зі своїх колій.
— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!
(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)
Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.
— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…
Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.
— Я не жартую, тато!
Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.
— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!
— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…
Вона повторила голосніше.
— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…
Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.
Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.
— Ну що, поїхали?
Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.
Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.
Ступила на бляшаний карниз…
(Зараз тут зберуться тлуми людей…)
ЩО ТИ РОБИШ?
(…і міліція, мабуть, приїде також…)
ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!
(…і він побоїться довершувати почате…)
СТІЙ!!!
(…і всі залишаться живими…)
ОКРІМ МЕНЕ…
Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.
Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.
Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл, стільці, диван і фотелі, плазма і дзеркала, шафи-купе і скляні полиці — все побудоване з паралельних і перпендикулярних прямих. Без округлостей і вигинів. Ідеально просто.
І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.
У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.
Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.
Щось він упустив. Ще на самому початку.
— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.
Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:
— Усі гроші.
— А серйозно?
— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.
— Не відмовимося.
Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.
Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.
Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.