Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.
Дванадцять днів після кінця світу.
— Я відмовляюсь відповідати на будь-які запитання, поки ви не пропустите сюди мою маму!
— Я головний лікар. Ми зв’язались з університетом. Сюди приїхали ваші одногрупники…
— Я нікого не хочу бачити, крім мами! І не смійте вводити мені снодійні!
— З вами зараз поговорить наш досвідчений психіатр…
— Ви що — глухі?!! Дозвольте мені два слова сказати мамі… З нею щось негаразд?.. тому ви мовчите? З нею щось… трапилось?
— Розумієте…
— Я буду старанно виконувати всі ваші призначення, я буду найзразковішою пацієнткою, тільки скажіть… скажіть мені правду… Заберіть цей шприц, я хочу почути все на тверезу голову… Я знаю всі приписи, знаю, що не можна повідомляти хворим у такому стані, як я, нічого хвилюючого, я б на вашому місці поводилась би так само, але я швидше здурію від невідомости…
— Вона не дуже добре себе почуває…
— Що з нею? Не тягніть, я ненавиджу довгі вступи…
— Коли їй повідомили про вас, про те, що сталося… Скажіть мені, у вашої мами все було гаразд із серцем?
— Інфаркт?..
— Трансмуральний.
— З таким інфарктом рідко виживають…
— Давайте сібазон.
— Ви хочите сказати, що вона… померла?.. Ви хочете мені це сказати і не наважуєтесь?.. Ви не змогли її врятувати, то для чого ви врятували мене!!!
— Де цей сібазон?! Швидше!
— Чого ви боїтеся, я ж не втечу?!! Я тепер і кроку не зможу зробити до вікна, але ви запхали мене у найдальший кут і привели до мене психіатра, ніби він зможе повернути мені маму живою!!!
— Не діє…
— Гомк! Десять кубів!
— Чому ви не кинули мене лежати під будинком?!! Як я зможу тепер жити, якщо через мене померла моя мама?!! Ви можете мені сказати, як?!!
— Тримайте сильніше!!!
— Відключилась.
— Поставити цілодобовий пост і не спускати очей. Бувають же такі хворі: самі не живуть і іншим не дають жити!
Люди ніколи не замислюються над простими речами, поки ті речі не ускладнюються до масштабів Евклідових теорем.
Як, наприклад, сходи. Найбанальніший елемент будівлі. Чергування горизонтальних і вертальних перекладин. Згинаєш під прямим кутом ногу в колінному і кульшовому суглобах, переносиш на неї опору, випрямляєш, згинаєш другу ногу… Банально, як простуда.
Олена застрягала на кожній сходинці, втрачаючи відлік часу, забуваючи, на якому поверсі перебуває, стискаючи поручні до оніміння пальців, роз’ятрюючи рану на руці і щосили, щодуху, щомиті пориваючись озирнутись і кинутись назад.
Але сходи їй заважали, спутували ноги, липли до підошв… І ліфт, звісно ж, не працював. Навіщо?
Одне добре: їй настільки важко було ходити на милицях, що вона постановила якомога швидше встати на ноги. І кожну вільну хвилину використовувала, щоб натренувати зледачілі м’язи. Пильно приховуючи свої фізичні вправи від сторонніх. Переконуючи сторонніх, що їй дедалі важче вставати з ліжка. Так, про всяк випадок.
Правда, кожного дня після зарядки доводилося колотись, бо тіло не признавало фізичних вправ, тіло хотіло лежати в ліжечку і більше ніколи не вставати з нього. Тільки одна думка піднімала її кожного дня на ноги, одна думка змушувала її повторювати остогидлі вправи. Вона хотіла піти і поглянути на НЬОГО, хоч одним оком, востаннє. Піти на своїх ногах, без милиць.
Спускатися з восьмого поверху можна різними шляхами. Два роки назад вона вибрала найпростіший шлях, за що сьогодні платила подвійну ціну: на спуск пішло удвічі більше часу, ніж зазвичай.
А скільки триватиме підйом? Чи відважиться вона коли-небудь піднятися цими сходами?
(Знати б, скільки часу Бог піднімався на Голгофу?
І як Він відважився на ТАКЕ?)
На вулиці Олена намацала лавку і сіла. І тільки після цього роззирнулась довкола.
Світ залишився таким самим, як два роки тому. Тільки яблуня зісохла.
Від цього відкриття дужче заломило у крижах і загуло у голові.
Якби могла, то стала б перед мертвим деревом на коліна. А так — піднялася з лавочки, вийшла на газон і притулилась губами до порепаної сухої кори, під якою вже ніколи не заструмують весняні соки.