— Кум-кум! Кум-кум! Кум-кум! — запопадливо озвалося болото.
— А втім, добро можна робити і в пеклі,— просторікував кум Хома, погладжуючи черево. — Навіть швидше на те здасися, аніж якби був праведним. Ось хай тільки звикну в пеклі і до мене чорти звикнуть, за свого матимуть, аби жодної підозри. А поки що доводиться заповзятого з себе вдавати, де одну шкуру накажуть драти — дві деру, таке життя, Гнатку, нічого не вдієш, ось, бач, і ти в болоті по вуха…
Тут гримнуло, загуло під Замглаєм. «Кличуть! Кум-кум!» — гукнув пан Хома і прожогом булькнув у заводь.
По болоту бродила прозоро-сива, зіткана з туману, Мара і малих бісенят у поділ сорочки збирала.
«Таке воно ніщо… — думав я про Хому, пригрівшись у твані.— Шахрай і шкуродер… Але буде з ким словом перекинутися. Бо справді — куди звідси поспішати? Від добра добра не шукають…» І відчув я, що кільчуся, вкорінююся, наче вербовий окоренок, що обростає у воді пагінцями.
— Кум-кум! — задля годиться гукнув я і втихомирено задрімав. Прокинувся серед дня. Сонце підбилося в небесний чолопочок. Дика качка, поки я спав, звила гніздо на моїй голові і вже качат вивела. Качата попискували, шамотіли сухою осокою, наче дитина маківкою. У вухах заклопотано гули джмелі, що саме роїлися. У татарському зіллі видзвонювала очеретянка. По небу пливло кучмате білохмар'я. Я ніжився в теплім замглайськім багні і звично мізкував про значуще: «…Сонечко сяє. Хмарки пливуть. Мох зеленіє. Пташки співають. Джмелі гудуть…»
І було мені добре, і нічого іншого я не прагнув.
Неждано крякнула качка на моїй голові, качата шелеснули в гніздо. З осоки вийшов вовк та, обережно ступаючи по зеленій моховій подушці, пішов до мене. Качата й качур злетіли вгору, затріпотіли крильми над звіром. Вовк відмахнувся од них, наче від комарів, і, пожадливо блимаючи очима, потягся до качиного гнізда. Між тим я вперто думав про значуще: «Вийшов з осоки вовк. Вовк з'їсть качат. Вовка вб'є полювальник. Полювальника з'їсть хробак. Хробака з'їсть качка. Качку з'їсть вовк. Коло справедливості. Що мені до того кружеляння, одвічного як світ? Не я його придумав. А сонечко сяє. Мох зеленіє. Осока шумить…»
Тільки ж не стримався собі на безголів'я, коли каченя пискнуло у вовчих зубах, а качка каменем упала на вовка. Забувши про значуще, вхопив за вовчого хвоста та як кугикну! Вовк випустив каченя, підстрибнув, настрополоханий, вище осоки і щодуху метнувся у верболози, висмикнувши мене з твані, наче ріпку. Проволікся я за вовком до берега, а там віддихався. Виправ у Ховхлі дідові шаровари, що вже були на мене, наче сідло на горобця, висушив на сонечку та й подибцяв додому.
Приходжу додому, а дід Опанас з печі:
— Отеє добре, Гнатку, що ти повернувся. Поїдемо завтра панову толоку орати. Бо казав пан — четверту шкуру здере, коли не зоремо. А я вже сім літ, відколи ти поїхав, без шкури живу, кум Хома усі шкури здер, і ті, що були, і ті, які ще наростуть…
— Пожалібати б щось, діду…
— Е, онучку, хіба в нічне на луг тебе зганяю.
— Та хоч у нічне, бо їсти хочеться — душа болить.
Зняв дід Опанас зі стіни пужку та й погнав мене в нічне. Сам коло вогнища дрімає, бо звик святим духом жити, а я понад Ховхлею пасуся. Як розвидніло, запряг мене дід у соху, і почали ми панську толоку орати. Про правду вже й не згадуємо. І він мовчить, і я мовчу.
Як став я куціший, а дід трохи підріс, він у соху впрягся, а я за сохою вивчився ходити. Так-сяк зорали панові толоку. Причалапав додому, а хата з голодухи зсохлася, самі ребра стирчать, вітер між ребер посвистує. Ми заткнули дірки між ребер соломою, аби сіверець не дув, поклали зуби на полиці в мисниках — дід на верхню, а я вже — на нижню, та й живемо.
Споночіло — стукають у двері.
— Хто там? — питаю.
— З управи! — густий голос.
— То заходьте.
Аж переступає поріг панок, у чорне вбраний, у золотих зубах димить люлька з людського черепа. Сміється:
— Пізнаєш, Гнатку?
Скіпка в челюстях печі сама спалахнула. Придивився я: ніби на кума Хому з лиця схожий.
— Прочули в нас, у пеклі, що ти, Гнатку, гарно на скрипці граєш.
А я грав, ще як на небі з дідом Опанасом сонце топив.
— Та, — кажу, — відколи на землі, скрипки в руки не брав, не до грання.
— Їдьмо зі мною на банкет, там і скрипка знайдеться. Ніч пограєш нам — багатий додому повернешся. Паном на всю губу житимеш.
Сів я на лаву, замислився. Знаю, що не годиться з бісотою водитися, нікому ще їхнє золото на добро не йшло, а голосочок на споді душі під'юджує: «Ну, потеленькаєш їм ніч, поки півні запіють. Не ти, то інший погодиться, а все одно чорти танцюватимуть. Зате ж у золоті додому повернешся і отоді вже правдою заживеш…»
А дід Опанас із печі:
— Не ходи, онучку, ніхто з нашого роду чортам не служив.
— Добре вам за теплим комином патякати, діду, — одказую з серцем. — Ніби ви мені в спадок помістя залишите, а не старі шаровари.
Примовк дід Опанас: воно ніби й так. А голосочок зі споду:
«Думаєш, тобі хоч спасибі хто скаже за твоє правдиве життя?..»
— Їдьмо!
Одяг бриля, і в ніч вийшли. Аж біля хати карета стоїть, чорні коні копитами б'ють, і їздовий на козлах у чорному. Тільки-но сіли, як рвонуть коні, як понесуть над лісами й болотами, вітер за вікнами реве, свище. Хутко домчали. Зупинилася карета біля високого, осяяного вогнями палацу. Майдан людськими черепами викладено, з майдану лискучі сходи до покоїв ведуть. А панства — і на майдані, і на сходах, і у вікнах палацу. Карети одна за одною підлітають, з карет пани з панями випливають, за панями чорні чоловіки краї їхніх суконь несуть.
Повів мене дідько по сходах — слизькі, лоскочуться. Заходимо до зали, а то — зала чудна. Ніби саме небо, зеленими стінами підперте, зорі вгорі, як справдешні, блимають. А панства в залі! Ходять, на мене подивляються, коли нарешті заграю. Тут душа моя забриніла з гордощів: бач, яка я цяця. Ставлять мене на поміст і скрипку подають. Легенька скрипочка, ледве в руках чуть. Надумав я нашої, пакульської, врізати. Ударив смиком по струнах, а скрипка іншої співає, руки не слухаються, самі смиком водять. Замлоїло мені під серцем, проте втишкую себе: «Золота ж нагребу!.. Дам половину попові на церкву, гріхи простяться…» А пани, танцюючи, мені в бриля грошвою сиплють. Ще північ не пробило, а вже бриль золота повен. Став я золото з бриля брати пригорщами та сипати за пазуху. Чим більше сиплю, тим більше хочеться.
Тут і столи посеред зали виросли, а на столах такого насіялося, що я і в сні не бачив. І смаженого, і вареного, а меду та вин, хоч купайся. І мені кухлик піднесли, як ведеться, такий смашненний, стою, облизуюся. Як то добре, думаю, чортом бути, хоч і гріх! Поведешся з ними, вмовляю себе, і ти отак їстимеш-питимеш. Та вже стараюся, смичок так і скаче. А з дальніх покоїв прегарні панночки в самих сорочках висипали, увсібіч клубами блискають, до панів туляться…
Аж тут півні заспівали, і все довкола померкло. Ніч глупа, осіння, дощ січе, вітер шумить, ні палацу ясного, ні панства, ні вогнів, сиджу я на купині посеред болота і бриль на колінах. Поважив — повний. «Ну, — втішаю себе, — тепер уже я багатим паном об'явлюся! Ото дід Опанас подивується…» Забрьохався геть, поки болото перебрів та додому втрапив. «Світи! — гукаю до діда Опанаса. — Будемо грошву лічити!» Той запалив скіпку, я до вогню з брилем, а бриль кінських ковтюхів повний, і з-за пазухи стайнею тхне…
Сів я на лаві та й заплакав, така гризота мене обійняла. Хоч суху гілляку шукай.