— Не катуй себе, онучку, — каже дід Опанас з печі. — Не ти перший, не ти останній. — та й умовк.
Підріс трохи дід Опанас, я й кажу:
— Женитися б вам, діду… Багату дівку, з ґрунтами, знайдемо. Хазяйнуватимемо, мов справжні ґазди…
— Ех, онучку, — зітхає дід, — яка ж дівка піде за безштанька?
— А я, діду, шаровари вам віддам. Вони вже мене до землі гнітять, такими важкими видаються. А вам тільки й парубкувати.
Одяг дід Опанас шаровари, виправ сорочку, в якій родився, і пішли ми по Пакулю наречену шукати. Довго шукали, а таки знайшли відданицю з ґрунтами й хазяйством. Посваталися, баба рушники подала. Ми рушником бабу залигали, ведемо до своєї хати. Баба йде селом — пакульці роти пороззявляли, така багата: рукавчик ґрунтів у руці, коза під пахвою, зозуляста курка на очкурі слідом дибає. Сам пан від заздрощів до такого багатства лікті кусає, геть руки собі покусав, а далі й усього себе з'їв, проте паненята залишилися.
Забагатіли ми. Висипали землю з рукавця на призьбі — поля-поля! Пішли до хати снідати. Поснідали, виходимо: поля немає! Ми сюди, ми й туди — наче корова язиком ґрунти наші злизала, але ж корови нема! Бігаємо довкола хати, ґрунтів докликуємося — не обзиваються. Притомилися, сіли на ґанку, дід трохи не плаче: через оті ґрунти женився! Коли ж бабина курочка з призьби скокнула і закудахкала. Ми глядь, аж вона, несучись, наші ґрунти прикрила! Тепер і ґрунти маємо, і тепленьке ще яйце на ґрунтах.
— Зів'ємо з вітру сито та посадимо в нього козу, як заквокче, — розмріявся дід Опанас. — І виведе нам коза пар з десять волів, бо яйце величеньке. Дві пари волів ми собі залишимо, а вісім пар продамо та ґрунтів докупимо. І станемо панами на всю губу. Пошиємо собі сині жупани, а бабі у волосся купимо на ярмарку стрічку, щоб була вона в нас, наче попівна…
З тим запрягли ми в соху козу та й погейкуємо, аби ґрунти орала. Коза в борозні товчеться, рогами землю копирсає — і ні з місця.
— Перекинуся на вовка, — кажу дідові,— та й поганяю козу. Поки баба снідати принесе — і виоремо, поки обід зварить — посіємо та й зійде, а до вечері зіжнемо та змолотимо, щоб завтра знову зорати…
Скнарість мене пойняла.
— Мо' б, не треба, внучку? — хмуриться дід Опанас. — Душу втеряти недовго, а спробуй потім знайти…
— Та, — відмахнувся, — з вашими думками не розбагатієш.
Перекинувся я на вовка, коза учула вовчий дух, метнулася з сохою по ниві, дід ледве встигає за нами. Я ж ще й підвиваю. Зорали поле, баба сніданок несе, коза з переляку кинулася бабі в ноги, баба упала, пшоняну кашу по ниві розсипала. Тільки б ждати, радіючи, поки зійде, а я назад у людину ніяк не можу перекинутися. А вже пси по селу валують, вовка почувши.
Підібгав я хвоста і чкурнув болотом у Страхолісся.
Сім літ блукав я по лісах, поки не злізла з мене вовча шкура і став я знову Гнатком Копитовичем. Чвалаю з лісу в Пакуль, видивляюся, де тут дідові хороми біліють. Аж стоїть край села над Ховлею та ж перехняблена, вітром підбита хатка, а на призьбі дід Опанас люльку розкурює, і не в синім жупані, як мріялося, а в синіх вилинялих шароварах, що в них я ще до Криму по сіль їздив. Біля ніг дідових кубляться в піску його діти. Уже й дядько Кузьма народився, і дядько Павло, і дядько Василь, і дядько Данило, і дядько Андрій, і батько мій Грицько, і дядько Федір та тітка Наталка, і тітка Параска…
— Доброго дня, діду! Так і не розбагатіли?
— А я не розбагатів, — посмутнів дід Опанас. — Як ото орали ми з тобою наше поле та баба посіяла по зоранім пшоняну кашу, виросло просо, мов гай. Ну, думалося, оце вже нам талан. Усю осінь ми з бабою те просо язиками молотили. І намолотили повнісінький рукавчик від бабиної сорочки. Поклали на комині — радіємо. Давай, кажу бабі, тепера кота купимо, треба ж на хазяйство стягатися. Купили кота за сім грошів. А на комині та завелися миші, рукавчик з просом прогризли. Кіт мишей вчув, стрибнув на комин, мишей не впіймав, а рукавчик з просом на долівку скинув. Просо по долівці розсипалося, зозуляста курка його і склювала. Коза ж усе літо на яйці просиділа і вивела не волів, а лисицю. Лисиця зозулясту курку вхопила і майнула з хати. Ми — навздогінці за лисицею, не так курки шкода, як проса. А лисиця по панському полю бігла, до панського самолова втрапила, та й по ній. Вернулися ми ні з чим до хати, бачимо — як падав в комина рукавець, трохи проса в помийницю висипалося, там його зозуляста не догледіла. Пішов я по човен та весла. Весь день у помийниці човном плавав, волоком просо ловив. Наловив сім мішків гречаної каші, оце нею і живемо сім літ…
— Ось тато підростуть, женяться та я народжуся, отоді вже й розбагатіємо, — втішаю діда.
— Ні, онучку, — сумно одказує дід Опанас. — Багатітимете без мене. Хоч і стомив мене сей світ і шкур з мене надерли стілько, що трохи кістки не розсипаються, а ще б побув трохи з вами. Та приходив уночі янгол: бог кличе до себе метеликам крила розмальовувати. Але душу свою я залишу на землі, аби стерегла вас, поки на ноги зіпнетеся…
По дідових словах від нашого порога до самісінького неба простелився рівний, лискучий шлях. Підвівся дід Опанас з призьби, вклонився нам і почвалав тим шляхом все вище та вище. В кінці дороги біля небесної брами білокрилі янголи на нього чекали. Вже під брамою зняв шаровари і мені кинув.
— Візьми, Гнатку, — гукнув з неба. — Поки ще народишся, буде для тебе одежина. А я у бога за пазухою і без штанів не пропаду…
Упали дідові штани на берег Ховхлі, леліючи синьо, буцім клапоть небесного шатра.
А дід блиснув грішним тілом, і небо зачинилося.
Сіли ми родиною за стіл пом'янути діда Опанаса, аж економ приїздить:
— Наказали пан з тебе шкіру здерти. Так що приходь завтра на шкуродерню.
Подумав я: як без шкіри лишатися, піду ліпше у гайдамаки. І почвалав на берег Ховхлі дідові шаровари вдягати. Тільки ж були вже дідові шаровари завеликі для мене. Переліз я через рубець, ніби через вал, забрів крізь очкурню в шаровари, та й заблукав у них. Усю осінь та зиму аж до водохреща блукав між бганок, поки на матню набрів. Чую, піп на Ховхлі біля ополонки воду святить. Гукав я гукав, але ж хто мене із штанів учує?
Попрямцював я холошею, місяць чи й два ішов, нарешті забовванів день попереду. Тільки-но вибрався із шаровар, аж і Ховхля скресла. Підхопила весняна хвиля дідові шаровари, блиснули вони синню в повені й попливли за водою в Чорне море.
А я додому подибцяв.
Приходжу — батько гримає на мене:
— Де тебе лиха година носить? Народжуватися тобі час!
А він уже виріс, оженився на моїй матері й тепер мене чекає.
Радісно мені й тривожно стало: яким то я народжуся завтра?
Вкотре — не знаю, але народився Гнатко Копитович таки в моєму рідному селі Пакулі роботящим і майстровитим колгоспним ковалем, а що кумедником та баляндрасником, то не було ще такого в світі і не знати, чи буде по Гнаткові.
Скільки й пам'ятаю себе в дитячі літа — сиджу під стіною Гнаткової кузні, роззявивши рота, а Гнатко, шкіряними міхами сопучи, сіє тими оповідками, тими небилицями, мов із бездонного мішка: слухати — не переслухаєш, дивуватись — не надивуєшся. Очамрієш, запаморочишся, голова обертом піде, та все швидше, наче колесо з гори; коли в'язи на шиї в тонюсенький мотузочок зів'ються, назад розкручується, і світ в інший бік кружеляє. Бувало, що й шпаки в роті гніздо складуть, поки Гнатка слухаєш, губи розвісивши, і сорока на голову хмизу намостить, і оси всі стільники зліплять — та хіба я зумію так правдиво і щиро, як Гнатко, про все те розказати?
Поїхав я з Пакуля — не стало для мене Гнаткових оповідок, самі згадки. Жив Гнатко тихо, сумирно, то й у листах про нього не допитаєшся: живе людина, не вмерла, тільки й того. Написали лишень, як довелося Гнаткові двічі переселятися. Найперше потурбувала його сільська громада, бо порішила в центрі Пакуля, де Гнаткове обійстя, колгоспний Будинок культури мурувати. Перенесли гуртом Гнаткову хату, куди сам забажав — до самісінького річища Ховхлі, що за дідів-прадідів стала звичайним рівчаком, на дні якого тільки за великих дощів і блискотіли калюжі. А це на друге літо по Гнатковім переселенні десь у полях забили підземні джерела, заявилася раптом Ховхля на світ, повновода й стрімка, залила Гнатків город і вже об підмурівок хати полощеться. Постановило колгоспне правління трохи нижче Гнаткового городу загату насипати, щоб розводить дзеркальних коропів, а Гнатка переселити, куди він сам скаже.