Чорти по козаковій мові хвости опустили, позадкували від казана і чкурнули геть, лише закуріло за ними.
— Не скоро повернуться… — засміявся козак Мамарига. — До пекла тебе зводжу.
— А се ж хіба не пекло, пане Мамариго?
— Яке пекло, хлопче! — сумно усміхнувся козак. — Передпокій, для ока. Аби новоприбулих не відлякувати. Казани стоять, вогонь горить, смола кипить, чорти дрова носять, козаки варяться, люльки покурюють — усе як у церковнім притворі намальовано. А пекло — там, за стіною.
— А як же ви, пане Мамариго, тута?
— Козаків зображаю, Гнатку. Лицедію. Замолоду до того хист мав, в академії лицедіяв. Сотник наш, характерник, з чортами заприятелював, а все ж краще, ніж у пеклі нудити світом.
Виліз козак Мамарига з казана та й почвалав між вогнищ, вилискуючи смоляним панциром, пахкаючи люлькою, а я — слідом. Зійшли мурованими сходами в підземелля. Тут густо снували дідьки, схожі на писарчуків у гетьманській канцелярії, по вибоїстій дорозі з гуркотом проносилися коляски, запряжені орендарями та ченцями. В колясках бундючилися, лунко похльоскуючи батіжками, пихаті пекельники. Два бабухаті чорти, замикаючи виткими хвостиками браму, вартували біля виходу з тунелю. Уздрівши козака Мамаригу, чорти настрашено підібгали хвости, і ми вільно пройшли до пекла. Я приготувався вдихнути їдкий сірчаний дух і передбачливо затулився долонею від вогненного палу. Але в пеклі було ні жарко, ні холодно, ні темно, ні ясно, і на жодній барві не зупинився мій погляд, бо все довкола не мало барв, окрім невиразно сірої. Безкрая попеляста рівнина відкрилася моїм враженим очам, а на рівнині сиділи, лежали, товклися по замкненому колу люди, схожі звідси, з брамного узвишшя, на мурах. І все те в німій, непорушній тиші, в глухім мовчанні. Моє серце гупало, наче сто тисяч ковальських молотів.
— Що вони роблять?
— А нічого.
— Як се?
— Ось так: безсмертні, вони безцільно блукають у пустоті, де ні любові, ні ненависті, де ні сну, ні думці нема на чім зупинитися, де ні голосу, ні знаку…
— Бог підступний! — жахнувся я.
На мене посунула юрба грішників — сумні очі, сірі лиця, — перекотилася через нас, як перекочується пасмо туману в горах, і попливла невідомо куди.
— Бог милостивий, — сказав козак Мамарига. — Він залишив надію…
Невидима рука підняла завісу над вертепом, де показували райську землю. Сонячно леліла ріка. На її берегах рясніли яблуневі сади; великі рум'яні яблука визирали з-під листу.
Під яблунями люди в ясних строях пили з високих кухлів, щасливо усміхаючись. У глибині садів розцвітали барвисті водограї…
— Марево, вертеп, — невесело потвердив Мамарига.
Ми стояли на дні глибочезної криниці. Угорі даленів квадратик світла. Довкола плескалася різномасна нечисть: дідьки, болотяники, лизуни, облуди, скарбники, домовики… В криниці лунко гуркотіли корби, на дно опускалися широкі кадовби, у них миттю набивалося бісоти. Ми пропхалися до кадовба та попливли нагору. Пекельники цокотіли безперестанку, але я нічого не тямив у їхніх розмовах і спитав про те Мамаригу.
— Харамаркають, як у нас діти. Здорові були, гречаники! Люди в печі! Чи не телячили бачив моїх? Телячили! Під нашим ночом стогували, дак трохи їдун не пововчив. Брехало пособачив, а гукало почоловічив, та й задрали лози та побігли в хвости! Ніби й по-людськи, тільки навиворіт. Нечиста сила, Гнатку, нічого нового не придумала і ніколи не придумає.
Тут надовб пристав до верхньої цямрини, і бісота шаснула навсібіч — від нас повіяло козацьким духом.
Я отетерілими очима озирався довкола.
Під писаними на дощатих щитах деревами з неприродно великими, підрум'яненими червонястою вохрою яблуками біліли виліплені з глини праведники. Між мальованих берегів на щитах шершавіли потічки срібної фарби, що мала зображати ріку. Райські сонце й небо теж були витворені чортячими руками. Склепіння велетенського підземелля бісота зап'яла полотнами, поцупленими з лугів. За сонце слугувало старе решето, обтягнене ясно-жовтим шовком. Між декорацій ліниво бродили бісенята і вимахували янгольськими крилами куряву з глиняних бовванів та розмальованих дощок.
Я довго мовчав, пригнічений побаченим. Нарешті вичавив з себе:
— А де ж рай?
— Рай? — перепитав козак Мамарига, і лице його уперше за сьогодні вияснилося. — Рай — то забуття після трудного і цнотливого земного життя. То і є найщасніше щастя, яке даровано праведним. А грішним судилося вічно товктися по пеклу, гризти свої душі, надіятися на смерть і ждати.
…З полотняного неба накрапало.
Благословив мене в дорогу козак Мамарига і поплуганився у свій казан. Я зарився у землю на краю мальованого раю, задрімав. Чув крізь сон, як проростаю гінким пагоном, а прокинувся під ясним сонечком, на купині, в зіллі татарськім, умився та й побрів Замглаєм до прабабиної хати, аж не лишилося й каменя від прабабиної хати. На дворищі жита колосяться. Довкола Пакуля, на пагорбах, вимахують крильми вітряки. Під крайнім вітряком сидить старезний — борошно сиплеться — мельник. Уклонився я дідові і питаю:
— Чи не пам'ятаєте, дідусю, колись тут хата стояла?
— А було. Тільки не за моєї пам'яті, а ще як мій дід без штанів бігав.
— А про Гнатка Копитовича не доводилося чути?
— Се той, що сонце кішці до хвоста прив'язав? Старі люди розказували, чого ж. Тільки ніхто не знає, де той збитошник подівся. Усе, що було, травою поросло, синку, і ми поростемо.
…І став я жити — сам у цілім світі, голий, самі дідові шаровари на тілі теліпаються. Пакульські пси валують — чужий. На гавкіт кум Хома, що в селі за отамана, з димаря голову вистромив, покрутив нею, наче флюгер на вітряку, і очі в мене втопив:
— А ти що за нетяга?
— Гнатко Копитович.
— Гнатко?! Так ти ж мій кум! Ходи до мене в підсусідки, славний чоловіче. Не для себе добра шукаю — тільки для тебе. Бачиш, хатинка край села на моїй землі стоїть? Од другої саранчі устує. Чорти на дармовицю поласувалися, ночують. Чортів вижени і живи. Відробив…
Подякував я отаманові за його ласку, все ж за шию не капатиме, та й поплентався до хатини на краю Пакуля. Чорти вчули мою ходу, шаснули через Ховхлю вплав, про брід забувши.
Ліг я під горою, Хомину хатку під голову поклав. Ноги через Ховхлю перекинув; валки підвід по моїх гомілках на той берег прямцюють, мені мостове платять, хто чим багатий. З верби, що над головою зеленіє, груші та смажені карасі падають. Вітром закусиш — ситий. Коли ж людина сита, і думки її ситі, круглі. Лежу та про значуще любомудрствую. Що трапить на очі, про те й думаю. Сонечко сяє — «Сонечко сяє», — думаю. Карась на вербі стрепенеться — «Карась на вербі», — думаю.
А довкола — наче в раю мальованім. Небо наді мною блакитніє, білі хмарки, буцім пухові подушки, пливуть, сонце примліває, листя на вербі з вітром шепочеться. І все те — небо, хмарки, сонце, верби — у тихій Ховхлі віддзеркалюється, зеленими очеретами облямоване, леліє, міниться. А ще як згадаю присипану попелом рівнину пекла, та піщану гору, та мальовані вохрою яблука, та завинене в шовк решето — таке любомудрство на мене спадає, що вік би лежав під вербою, карасів та груші у рота ловив, світом живим, дивоглядним милувався, а дарма й пальцем би не ворухнув.