— Хто се без мене весілля розпочав?
— Я розпочав. Хіба як?
— А так, що вже ніколи не розпочнеш.
Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилипла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.
— Ну, бабо-початкухо, — гукаю, — добра з тебе тараня чортам буде!
— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара. — Даруй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти…
— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики востаннє заграють. А ми — гуляти будемо!
Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:
По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хилитаються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і мажара на ній — як маковинка.
Аж се вітер-полоняник, прип'ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози. Під самісінькі зорі зацургелив, поки моя пужка по боках загуляла. Міські хлопці, хто меткіший, повні пазухи зір нарвали і довго ще з тих зір кресала робили.
Перепріг я вітра і поїхав, а мені вслід хмільні міщани виспівували…
Їхав я і про значуще любомудрські думи низав на дорогу.
Бо не було мені весілля в серці.
«Синє небо, — думаю. — А по небу котиться золоте сонечко. Очерет у березі шумить. Риба в Дніпрі плюскочеться. Журавлі на хмарку всілися і курличуть…»
Тут мажара різко зупинилася, і всі мої високі думки розсипалися. Озлившись, хотів вітрові ребра пужкою порахувати, аж зирк — земля чорними руками за колеса вхопилася і не пускає. Вітер на розстаньках тупцює, не зна, куди ступити: три шляхи на три вітри, три камені шляхи значать і кожен камінь в'яззю літер в очі лізе.
«Цим шляхом поїдеш — з дванадцятиголовим змієм битимешся» — на камені, що ліворуч.
— Чи варті люди, щоб за них битися? — уголос подумав я. — Та й побореш змія, посічеш, спалиш, попіл у полі розвієш — нові змії виростуть.
«Цим шляхом поїдеш — великої слави між людей заживеш» — на камені, що з правої руки.
«Що вона важить, слава між людей, — сумно подумав я. — Люди — смертні».
«Цим шляхом поїдеш — буде тиша в душі» — на середульшому камені.
Згадав я свої блукання по пеклу, і колотнечу людську біля шаровар з рибою, і міщан над ставом, згадав тиху і мудру задуму вечорів під вербою на березі Ховхлі і наказав вітрові прямцювати середульшим шляхом.
То був найласкавіший день мого життя. Стояло на годині. Небо — глибоке, яскраво-синє, з золотим таляром сонця в зеніті. Я їхав по жовто-зеленім лузі між озерець, що в них жебоніли перестиглі очерети, кумкали жаби, скидалася риба і вителенькували очеретянки. Ліси обабіч дороги красувалися осінніми шатами, зітканими з червонозлотиці. Грона калини на узліссях яскраво шаріли, наче синій рушник неба було вишито червоною заполоччю. Я радів сонцю, небу, осені, багрянцевим дубам, журавлям та диким гусям, що пливли до тепла, радів собі, тихому і задумливому.
А думалося мені того дня лише про гарне.
Я думав, як розумно й правдиво бог влаштував цей світ: сонцю — сонцеве, лісові — лісове, птахові — птахове і павукові, що пливе світ за очі, вилискуючи в літеплі срібною павутинкою, — павукове. Та що павук! Людина, хоч і вигнана з раю, почувається щасливою, поки живе сама в собі і не пробує навернути світ на краще. Бо що може бути кращого, аніж небо та сонце над головою, а неба і сонця на усіх людей стачить. Я заплющив очі, аби глибше відчути мить, коли я по-справжньому щасливий, а ще — відчути, як ця мить тече крізь мене, мовби вода крізь пальці, і здавалося мені, що, як і річковій воді, тій миті не буде вичерпу.
Степовий вітер приніс пахощі прив'ялих отав, хмелю, околоту, городини, щойно звареного пива. Я солодко зітхнув, повний солодкої втихомиреності й душевної ясноти.
І неждано крізь осінні упокійливі запахи пробився гіркий дразливий дух горілого.
«Десь степи горять, — подумав я і одразу затулився від тої зайвої, непотрібної думки. — Вони щоосені горять…»
Коли ж споночіло і пітьма облягла землю, засвітився край неба над степом. Я дивився на тривожну заграву, що так не пасувала до тиші в моїй душі, і не міг заснути. Уночі дух згорятини згус і навіював крізь неспокійне забуття химерні видіння. Під ранок мене розбудило далеке бовкання дзвона. Уперто били на сполох. Я сховав голову під бриля, але сну вже не діждався.
Зоріло, коли я впряг морського вітра в мажару і, нокнувши, мимохіть сіпнув за ліву віжку. Вітер звернув із рівного, витоптаного подорожніми шляху, і мажара покотила по купинистім лузі. Підсміюючись із власної хлоп′якуватості, я все ж не раз того дня сіпав за ліву віжку і невдовзі прямцював, сам гаразд не відаючи, навіщо так чиню, на сплошний подзвін, що все ближчав. Верховодили ж мною предковічна людська впертість і неприкаяність.
Усе пусткуватіша, безлюдніша земля пливла під колеса мажари: діброви з присмаленими вершинами дерев і випаленими узліссями, чорні головешки димарів, обшмуглені вогнем, дощами, вітром людські кістяки. Скільки я не гукав на згарищах — нікого не догукався. А сполошний дзвін калатав і калатав за чорним обрієм.
Край дороги орачі шкребли сірі нивки. Попіл хмарою висів над полем.
— Бог у поміч, добрі люди! — гукнув.
Лише один орач одізвався півголосом, втупивши очі в розору:
— Повертай голоблі, Гнатку Копитовичу, тут володарює їхня ласкава вельможність Змій Горинич…
— Отак — під Змієм — і живете? — запитую сумно.
— А живемо, і щасливі. Хто не щасливий, того їхня ласкава вельможність давно з'їли.
— А хто се на сполох б'є? — питаю.
— Та один наш дурник. Не їсть, не п'є, а гатить у бовкало. Горобці в голові цвірінькають: серед пустелі — в сполошний дзвін? Постановила громада, а війт потвердив: відправити дурника їхній ласкавій вельможності на сніданок…
Я поправував до містечка, що його комини темніли у березі. Мурована дзвіниця самотньо стриміла на цвинтарі. З тої дзвіниці котилося по згарищу:
— Бом-бом-бом-бом-бом-бом…
Як під'їхав я, замовк сполошний дзвін. Підвів очі, а на мене з дзвінички дивиться Дурник: обличчя сіре, самі очі живуть, і з очей криваві сльози капають. Де сльоза упаде, там кущ калини до сонця пнеться.
— Я вірив, Гнатку, що вчуєш мій дзвін… Висмикнув я з мажари голоблю, вітра до дзвінички прип'яв і подався згарищем до Змієвої печери. Коли гукає хтось тихим голосом:
— Не поспішай, Гнатку, я — слабий…
Озирнувся, а слідом, з косою на плечі, Дурник шкандибає. Ребрами навсібіч світить, од вітру хитається, а йде.
— А мо', чим поможу.
Де ступить — там ряст зеленіє на попелищі.