Спочивши, узяв ополоника, та й поліз на дзвіницю. Воду з моря ополоником черпає і на Пакуль ллє. Коли батько з-під дзвіниці гукає:
— Уже, синку, через загату море перехлюпує! Справді, де Пакуль був — море гуляє, а ополоник об крем'янисте морське дно черкає.
Сів Опанас до батька в ночви, і попливли вони на свій куток. Мати вечерю готує. Сковорідку наоліїла і — до вогню. Вікно розчинене, два карасі впливли до хати і на сковорідку лягли.
— Перевертайтеся ж, бо згорите! — мовила мати, а сама сорочку Опанасові подає. Поки Опанас перевдягався, карасі засмажилися. Сіли батько з сином за стіл, карасі з гарячої сковорідки підвелися і до рота пливуть. Тільки жуй.
— А добре на морському дні жити, синку, — розважливо мовив батько. — Є що їсти, є що пити, мухи не кусають. Одного боюся — як би наші люди з того райського життя не розледачіли.
Аж тут бабахнуло над самісінькою Опанасовою хатою з гармати. Опанас — до вікна: над двором — днище турецької галери, наче хмара. Батько головою хитає.
— Ех, синку! Разом із морем і турецький флот ополоником переніс.
А вже пакульці біжать турка воювати. Галера ж над селом пливе, днищем об верхів'я дерев чиргикає. Припливли турки на край Пакуля, де Химин город. За Химиним городом — гребля. На леваді Химина корова паслася. Уздріла корова над головою пливке, чорне, грімкотливе, понеслася навскач по леваді, рогом днище галери простромила. Закрутився турецький корабель, наче млинок, і опустивсь на Химин город.
— Оце вже моїм курям буде халабуда! — радіє Хима.
А Химиного чоловіка у війні з сарицянами забито.
Зійшли пакульці на галеру, а там тільки пташиного молока нема. Між шовків та оксамитів турки покотом лежать — морською водою впилися. У трюмі — бочки золота, самоцвітів, по бочці на двір стачило. Хима ж бочку відкрила, коли там не золото і самоцвіти, як у людей, а турецький султан сховався. Поплакалася Хима на вдовину долю, та й утішилася:
— Золото — як вода, сьогодні є, завтра нема, а султан курей пастиме.
Султан по-нашому не розуміє, тремтить на дні бочки.
Порішили пакульці громадою: жити турецькому султанові у Химки і пасти Химчиних курей, аби не греблися на загаті, яка море над селом тримає.
Затишно було пакульцям на морськім дні. На акулах верхи їздили, китів у вози запрягали, дрібніша риба у казанах в юшкою гуляти вподобала. Одне негаразд: сутінково на морському дні — сонце ледве бовваніє крізь товщу води, а Місяць білопузою рибиною гойдається на хвилях і не світить, і не гріє.
Перше цілі дні на припічках скіпки палили, а по тому зорями навчилися світити. Тільки зоряна ніч трапиться, баби сідають у ночви і випливають у море. Зіп'явшись навшпиньки, мов білі почвари, в самих сорочках — зі сну, рвуть зорі та в приполи кидають. Понавішували зірок на сволоках, наче маківок.
Опанас Місяця-молодичка до воріт прип'яв. Але Місяць з прив'язу зірвався, пережувавши вірьовку, і знову на небо виплив.
І світили вони в хаті, як усі люди, — зорями.
Пішов по світу поголос, що пакульці вполонили турецького султана, і Оттоманія прислала високе посольство. Опустилися посли на морське дно, мовили через товкмачів: — Віддячимо вам золотом, скільки наш премудрий султан заважить.
Повів Опанас високе посольство на Химчин город, де султан курей пас. А султан так розпасся на пакульських харчах, що й зважити ніяк. Упали посли ницьма перед султаном і так сказали:
— О, тінь аллаха на землі і сонце світу! Оттоманська імперія чекає свого повелителя!
А султан:
— Якщо поїде Химка до Стамбула, то і я повернуся…
Химка й мовить:
— Не було мені роботи — по твоїх Стамбулах їздити! Кортить Порта — їдь на всі чотири вітри, тільки назад дорогу забудь!
— Будеш, Химко, повелителькою світу…
— Нащо мені світ, я ось курям ладу не дам, усе в шкоді…
Похнюпився падишах:
— Без Химки не хочу й Оттоманії.
Заплакали турецькі посли і позадкували від султана. І там, де повзли вони, носами пісок орючи, тепер байраки: Ближній, Середульший та Діброва.
Така була вдатна Химка на любощі.
Оті Химчині любощі і призвели пакульців до лиха. Як від'їхало високе посольство, ридма ридаючи, султан за Химкою і про курей забув. Цілісінькі дні Химчині кури на загаті греблися…
Опанас із батьком полуднували, коли вода заклекотіла, молоді акулки шмигонули у відчинене вікно, за ними — дрібніша риба: скумбрії, ставриди, йоржики, вугри, довгопери, вусаті голкороти, тарані. Чорна тінь мурени ковзнула по садку, між порічок, а з лободи під тином вигулькнула яснопуза місяць-риба та попливла над дворами, дражнячи пакульських псів. Раптом сонце яскраво-біле, іскристе, а не притьмарене водяною товщею зазирнуло у верхню шибку вікна. Батько відклав китового вуса, яким длубався у зубах.
— Чи се не море тікає, сину?
— А таки тікає! — гукнув Опанас, уздрівши, що корова, яка, полюбляючи сіль, на морськім дні раювала, лиже дашок над ворітьми.
Опанас осідлав коня і помчав до загати, гукаючи до пакульців:
— Тримайте море!
Та припізнилися пакульці. Грива Чорного моря уже синіла по той бік розгребеної Химчиними курми загати. Море перестрибнуло через Страхолісся, пробігло попід ирійськими стінами і муравським шляхом подалося до свого ложа, солоною піною пирхаючи. Аж у Пониззі, за Молочними водами, коли вже Кримські гори маячіли край неба, притомилося Чорне море, і став Опанас його наздоганяти. Неждано над головою засвистіла татарська линва, і зашморг перетяв йому дихання, кинув на суху землю.
Тільки схлинуло море, як напали на Пакуль крилаті вовкулаки і небо чорним покрили. Була пітьма, що людина людину на крок не бачила, і в тій непроглядній тьмі літали вовкулаки та з людей кров пили. Залишилося тої крові в пакульців з наперсток, і казали пакульці: се — кінець світу.
Але сталося диво, про яке у віки вічні розказуватимуть дітям та онукам пакульці.
У тьмі тьменній раптом зазоріло край неба з сівера, і випливло там, де сівер, на чорний небозвід живе сонце, і розпромінилося, відганяючи тьму, і крилаті вовкулаки вуглинами осипалися в Замглай, і небо знову заблакитніло, і був день, і довіку!
Продали татари Опанаса кримському ханові за тисячу шликів золота. Наказав хан Опанасові гори розсовувати, дороги прокладаючи. Опанас уночі закинув вуса на шию Великій Ведмедиці, підтяг сам себе в небо, а з Ведмедиці, що відпливала до турецьких берегів, стрибнув на перекопську землю і шурхонув у неї по самі плечі. Хан наказав витягти Опанаса, пригнавши сімсот волів, і шкіру з нього зідрати на потреби ханського війська. Зідрали з Опанаса шкіру, а самого до каменя прикували і в соляний Сиваш кинули. Узяв Опанас камінь на плечі і побрів по Сивашу, куди Чумацький Шлях вказував.
Татари, вертаючи з українським ясиром, підібрали його, напівмертвого, в степах і знову ханові продали. Хан наказав повісити Опанаса ребром на ріг молодого Місяця, аби кров'ю зійшов. Як накапало з Опанаса крові повнісіньке Червоне море, подарував його кримський хан турецькому султанові. Султан наказав прикувати пакульця до стамбульських мурів, аби гнав по Чорному морю високу хвилю супроти козацьких човнів. Опанас, висмикнувши Стамбул із землі, поплив по морю, куди Чумацький Шлях вказував. Наздогнав його в морі турецький флот і розстріляв з гармат. Довго плавало по морю Опанасове тіло, аж поки не прибила його хвиля до кримських берегів. Тут відживили Опанаса пісні українських бранок. Зіп'явся він на ноги, і знову його, слабого, вполонили.
Продав хан Опанаса чорному королю, що по той бік землі володарював, аби ніколи вже не повернувся він до свого Пакуля. Наказав чорний король залишити Опанаса в пустелі: криниці копати для караванів. Тільки ж Опанас крізь землю прокопався і вигулькнув у наддніпрянських степах. А саме турецький султан ішов по степах походом. Наказав він вивести Опанаса на Савур-могилу, аби здаля зирнув той на свою землю, а тоді вийняти з нього душу. Побачив Опанас і Ховхлю, і Замглай, і Жерело, і ріку Живець, і Ирій, а тоді яничари вийняли з нього душу. Опанасова душа перекинулася на чайку і полинула до Пакуля, а Опанас, зоставшись без душі, повіявся в заморські землі. Там наймався він вояком до чужих королів, герцогів та баронів і косив усе живе меткіше од самої смерті, бо був без душі. Урвався богові терпець, покликав він Опанаса на небо й мовив: