— Косиш ти моїх людців, Опанасе, — ліпити не встигаю. За сім літ, відколи ти без душі, очей не заплющив, глину місячи…
І одказав на те Опанас:
— Хіба не ти, боже, сотворивши світ, сказав нам, голодним, — і павукові, і мусі, і левові, і зайцю, і бузині, і щуці, і дубові, і карасеві, і комару, і людині: їжте одне одного і будете ситі?
Витер бог об хмару руки, занурив їх у сині небеса, упіймав у долоні землю і ськав її, поклавши собі на коліна. Тоді зітхнув та й подав землю Опанасові:
— Твоя правда. Візьми її і кинь у тартари…
Узяв Опанас землю і подався до тартар. Іде, а земля в його долонях тріпочеться, наче птах. Припав вухом до того клубочка, а він вицвірінькує, сокоче, жебонить із вітром, співає, похрускує, до світла пнучися, гомонить, бринить, наче вулик-бучок, повен бджіл; ніщо смерті не дошукується. Підійшов Опанас до тартар, зазирнув у чорну прірву, а земля стрепенулася й затихла, смертну годину свою вчувши. Не спам'ятався Опанас, як відступив від урвиська та розтулив долоні, життя землі і всьому, що на ній, даруючи. Радо задзвеніла вона на тисячі тисяч юних голосів, ніби заново сотворена, і попливла з Опанасових долонь по блакитній дорозі довкола сонця…
І забриніла в Опанасові душа, і народився він знову.
…Отак ми з дідом Опанасом на печі, в хмарах, баляндрасимо, аж хата наша облягла, наче човен, що пристав до берега. У кожне віконечко по сонечку зазирає, а за вікнами — Ховхля леліє, зелений Замглай жовтим лататтям підперізується.
Тільки дістав я з полиці зуби, а кум Хома уже поріг переступає:
— Поки ви в хмарах витали, з волі їхньої царської величності Генеральна канцелярія подарувала обох вас мені в одвічне пользованнє… Тож кожного дня лупитиму з вас шкіру на спродаж. Завтра і шкуродерів пришлю…
Мовчали ми з дідом день і всеньку ніч, а як на світ благословилося, мовив я дідові Опанасу:
— Поїду до Мрина в Генеральній канцелярії правду питати.
А дід посміхнувся у вуса, що вже затемніли над верхньою губою, та й мовить печально:
— Ще ніхто, онучку, в канцеляріях правди не знаходив. Посадять тобі на плечі Канцеляристу — лише й того.
— А таки, думаю, поїду.
Вийшов я на берег Ховхлі. Сизий туман над водою, по сизому — ранкова зоря зайнялася. Я чистого піску в пригорщі набрав, з води перевесел накрутив. З піску кобилу ліплю, водяними перевесла в'яжу, аби не розсипалася. Постала кобила, мов у цигана куплена. Я сонячного проміння насмикав, хвоста кобилі приштукував. Хвоста підняв і дух у кобилу вдмухнув.
Забила копитами кобила, головою замахала — пити. Пила з Ховхлі — сама калюжка лишилася. Химчиним курям по коліна. Русалки та водяники з ріки в болото Замглай шугонули, очеретами зашарудівши. Литвини по Ховхлі плоти гнали — кобила плоти ковтнула. Литвини викупного за плоти вимагають.
Я — охляп на кобилу, п'ятами в боки та й перемахнув через Ховхлю. Поїхав понад Замглаєм, дороги до Мрина, де Генеральна канцелярія, допитуюся.
Бреду по крутім хребті кобили, потом умиваючись, а на плечах моїх — Канцеляриста.
— Чому не усміхаєшся, мужичок? Може, не радий, що везеш такого значного пана?
Та й стиснув мені голову коліньми, аж в очах потьмаріло.
— Радий! Радий! — гукаю, і засміявся — на кутні.
— А що, може, я важкенький? — не вгавав Канцеляриста.
— Легенькі, пане, легенькі! — та й підхихикнув, аби вгодити.
А Канцеляриста знову мою голову в коліна:
— Як це такий значливець може бути легеньким?
— Важкі, ваша милість, ох і важкі…— правдиво зітхнув я.
— Важкий, бо дуже мудрий… — запишався Канцеляриста.
— Ох, паночку, — шепочу, бо вже сім потів зійшло і восьмий виходить, — дай бог вам здоров'я, яку ви велику науку посідаєте…
А Канцеляриста шкіру мені дере, під сонечком сушить і на тих пергаментах кров'ю моєю пише.
— Що ж то ви, паночку, таке мудре пишете? — питаю з останніх сил.
— А пишу, якою ногою коли ступати мусиш, везучи мене, — поважно відповів Канцеляриста. — А скоро уже канцелярія?..
— Та ось на гору виберемося, а відти і Мрин видать, паночку, — шепочу, а сам по сонечку прямцюю. Над Канцеляристою пара клубочиться, і підсохлий пісок мені за комір сочиться. Добрався я кобилі до чубка, зупинився між вух. Замглай зеленіє внизу, до нього тулиться Ховхля, між Ховхлею та Оскрівкою на пагорбі панський палац з людських кісток вимурований біліє, а біля палацу на панській стайні Хомині шкуродери з діда Опанаса шкіру деруть. Тупочуться довкола діда, пилюга — стовпом. Тут дід Опанас як апчихне у бік Замглаю — вихор закрутився млинком, розчесав очерети і піщану кобилу з піщаним Канцеляристою та мною підхопив. Розсипалися від дідового апчихання в порох і кобила, і Канцеляриста.
А я полетів перекидьки з небесної блакиті в Замглай.
Занурився в болотяну твань по самісінького носа. Було вже літо, болото нагрілося, і купіль сповила мене лагідно та ніжно. Заколисуюче шумів очерет, гули болотяні джмелі, між купинням затишно зеленіла, наче вишита на полотні, вода. Млість розлилася по моїм тілі, і я задрімав.
Розбудили мене жаби. Витрішкували на мене круглі, банькуваті очища й кумкали. Над Замглаєм зоріло небо, чуже, непотрібне болотові й від того дивакувате. «Зорі блимають, — думаю. — А в болоті тепло. Мох лоскочеться. Осока з вітерцем жебонить. Качки у заводі полощуться. Жаби кумкають. І кому воно усе те треба, щоб по землі безтямно метлятися? То холодно тобі, то жарко, то мулько, то болить тобі, то іншому боляче робиш, а навіщо? Все одно, рано чи пізно, а там, під Замглаєм, усі будемо». І озвавсь я, аби мене за свого на болоті мали:
— Кум-кум! Кум-кум!
— Здоров будь, Гнатку! Здоров будь, куме! — радо одгукнулося болото. Я зирк, аж то не жаби на купині, а чортенята, ріжки стримлять з темно-зелених голівок, мов свічечки. «Отой, що в пеклі, вам кум…» — хотів було я сказати щиросердо, але чомусь змовчав. Воно ж таки й так: якщо вже сидиш на болоті, не прикидайся, що ти на покуті, під божницею. А ще ніколи не було мені так затишно, як у болоті, навіть під Ховхлею, під вербою, на якій груші ростуть. Куди звідси поспішати?! Сказав я задля ввічливості й толерантності:
— Кум!..
— Кум! Кум! Кум! — щасливо загув Замглай, аж у Чорному лісі відлупило — Кум! Кум!
Тут забурила у заводі вода, зашумів очерет, і на моху простелився старий, підтоптаний дідько. Був гладкий з обличчя, погладжував барилкувате черевце і осміхався до мене по-приятельськи:
— Будь здоровий, куме Гнате! Як ся маєш? Які новини в Пакулі?
— Кум-кум! — кажу я і пильненько придивляюся. — А ви ж з яких будете?
— Не впізнаєш, Гнатку? — вдоволено зареготав дідько, повів долонею по піску, підняв машкару, і з-під машкари блимнув вид пана Хоми. — Е-ге-ге, недовго мені цього разу довелося землю топтати. Зідрав я з твого діда, поки ти правду по канцеляріях шукав, три шкури, а як почав четверту драти, з'явилися перед мої очі сам пан Люципер і ласкавенько мовлять: «Давно я на тебе дивлюся, пане Хомо, і заздрю; таких шкуродерів немає в моїм пеклі і не буде ніколи. Наймаємо сарицян, сироїдів та поторочів, ті з чужинця і сім шкур здеруть, але щоб зі свого брата, як ви, Хомо, — такого ми ще не бачили. Тож мітимо вас узяти до пекла на головного шкуродера…» Я тут одразу зметикував, що однаково заберуть, то чи не ліпше охочого із себе вдати, аніж іти з примусу, не ми ж, врешті, пекло вибираємо, а воно нас. Став я Люциперові руки цілувати, а він мене в оберемок і сюди, під Замглай. Тепер я туточки за головного. Кум-кум!