— Тоді з тобою теж покінчать.
— Зі мною й так усе покінчено… ти знаєш.
Лоурі відповідає поглядом, де навпіл і агресія, і якийсь таємний біль, що тепер випливає на поверхню.
— Тепер до мене дійшло. Ґлоріє, — каже він. — Ти готова піти на самогубне завдання і просто хочеш, аби все відкрилося, навіть якщо воно неважливе. Ну добре, тобі слід знати: якщо ти ділитимешся бодай з кимсь, то я…
— Ти перекручував дані, — кажеш йому. — Якби ми скористалися власними методиками, Лоурі, то що знайшли б у твоєму мозку? Що там крутиться?
— Та якого дідька ти смієш? — Він аж здригається від люті, але не рухається, не відступає ні на дюйм. Це не заперечення, хоча, може, воно і є. Провина? Чи здатен Лоурі відчувати провину?
Тепер ти шукаєш опори, промацуєш ґрунт, не певна у тому, що кажеш правильні слова:
— Чи в першій експедиції ти спілкувався з ними? З Нуль-зоною?
— Я не назвав би це спілкуванням. Це все у тих особових справах, що ти бачила.
— Що ти бачив? Як ти це бачив? Чи були ми приречені до твого повернення, чи ще задовго до нього?
— Там ніколи не вийде великої безпомильної теорії, Ґлоріє. Ми її ніколи не знайдемо. Не за наших життів, і то буде запізно. — Лоурі намагається заплутати сліди, замилити тобі очі. — Знаєш, нині вони дивляться на воду в кратерах Юпітера, там є наші не надто таємні організації-побратими. Там може бути таємне море. Там може бути життя, просто у нас під носом. Але тут у нас під носом завжди було життя — просто ми сліпі як кроти, аби це побачити. Ці чортові питання… вони нічого не значать.
— Джиме, це свідчення про контакт. Те, що знайшовся конкретно цей мобільний телефон у Нуль-зоні. Це означає певне впізнавання і розуміння.
— Ні… випадковість. Випадковість. Випадковість.
— Вона хоче поговорити з тобою, Джиме. Нуль-зона хоче порозмовляти з тобою. Хоче щось у тебе спитати, чи не так? — Ти не знаєш, чи це правда, але певна, що це наполохає Лоурі до дрижаків.
У тебе відчуття, ніби між тобою та Лоурі запав якийсь часовий провал, розрив чи відстань, що вельми, вельми збільшується. Щось в його очах сяє задавнене і випромінюється на тебе.
— Я не повернуся, — мовить він.
— Це не відповідь.
— Так, це мій телефон. Це мій довбаний телефон.
Чи ти бачиш Лоурі таким, яким він повернувся з першої експедиції? Як довго людина може тримати марку, діяти за схемою, у тому ж процесі, хай система й занадто постраждала? Вітбі казав тобі: «Я гадаю, це психушка. Але такий і весь світ».
— Чи ти не втомився? — питаєш ти його. — Завжди рухатися вперед, але ніколи не доходити мети? Ніколи не маючи права бодай комусь розповісти правду?
— Знаєш, Ґлоріє, — каже він, — ти ніколи не збагнеш, як це вперше пройти ті двері на межі й повернутися назад. Ні, навіть якби ти перетинала ту межу тисячу разів. Нас принесли в офіру, нас занапастили. Ми пройшли крізь двері примар, до обителі примар. І нас попросили це прийняти. До скону.
— А якщо Нуль-зона сама прийде тебе шукати?
Погляд Лоурі досі такий відсторонений, начебто твій опонент далеко звідціля, начебто він не стоїть наразі перед тобою, але вже зник, відсувається за межу, щезає, навіть не озираючись.
Ти більш ніколи його не побачиш, і від цього тимчасового полегшення у тебе бісики зашкреблися п’ятках, ти даєш лиха закаблукам, і сонце визирає, коли ти витанцьовуєш, і видра повертається, а ти сидиш на бережку та споглядаєш дійство, яке влаштовує ця тварина, як вона бавиться: тривають хвилини за хвилинами, а ти сподіваєшся, що це ніколи не скінчиться.
24. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
…плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами що зібралися в мороці… Уночі чув: верещання пугача, дрімлюгу, кількох лисиць. Благословення. Звільнення.
Темно на маяку, темно, згас сигнальний вогонь. Сигнальний вогонь згас, на маяку темно, і щось намагалося виринути з нього, або покинути його, пронизати й досягти іншого місця. Тіні безодні, як пелюстки велетенської квітки, що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі, які людина спроможна знести, чи розкладеться воно під поверхнею землі, чи над поверхнею, на зелених луках, чи в морі, чи високо у повітрі, все прийде до одкровення і щоб бути відкритим знання про гнітючий плід.
Він досі не оклигав од шоку після бару, ще вірячи: якщо він туди повернеться, то побачене виявиться просто якимсь видінням або навіть злим жартом. Розбиті в кров пальці Старого Джима на фортепіанних клавішах. Сейді виглядає так, ніби її ошукали, зрадили її ж слова. Бред, який закляк там, так і прикутий поглядом до стіни, наче заморожений. Слава Богу, Труді вже вийшла. Що він скаже Ґлорії, коли знову побачить її? Що він скаже Чарлі?