Там буде полум’я, що знає тебе на ім'я, і в присутності гнітючого плоду його темне полум'я охопить кожну частину тебе.
Отямившись, він побачив, що лежить на підлозі вітальні, горічерева, дивлячись угору. Не було кургану блокнотів. Не було й неймовірної квітки.
Тільки тіла Генрі та Сьюзен, без жодних помітних ран, вирази облич геть порожні та від цього ще більше схожі на одержимих примарами. Він одсахнувся од них, відповзаючи, вдивляючись. У тіні щось нагадувало слабкі, зів’ялі, висушені рештки якоїсь рослини, але в Сола не було іншого бажання, окрім того, щоб покинути цей простір.
Він поліз по драбині нагору.
Постать — силуетна — стояла перед відчиненими дверми, притулившись до билець. Постать із рушницею.
Неймовірно — це був Генрі.
— Я гадав, ти затримаєшся, Соле, — промовив Генрі відчуженим голосом. — Думав, ти навіть до ночі не повернешся. Думав, що, може, ти будеш у Марлі, хіба що Марлі рибалить, а Ґлорія лишиться з батьком. Вона не стала б виходити так пізно, і не дуже допомогла б тобі. Але тепер ти просто знаєш, в якому ми опинилися становищі.
— Ти вбив Сьюзен, — сказав Сол, навіть цієї миті не вірячи своїм словам.
— Вона хотіла вбити мене. Вона не вірила в мою знахідку. Ніхто з них не вірив. Навіть ти.
— Ти вбив себе.
Свого двійника. Сол знав: навіть якби він щось і змінив, то все одно вчасно не дотягнеться до ракетниці, або навіть не встигне стрибнути по неї через дві сходинки, бо швидше Генрі і його застрелить.
— Дивина, — сказав Генрі. Раніше він висловлювався розпливчасто, був до болю вражений, але тепер зосередився. — Дивина — убити себе самого. Я подумав, може, це був якийсь дух. Але, може, Сьюзен мала рацію.
— Хто ти!
Ігноруючи його запитання:
— Я знайшов його, Соле, саме таким, як і сказав. Або воно знайшло мене. Тільки це було не те, що я думав. А ти знаєш, що це, правда, Соле? — Майже благання.
Не було жодної нормальної відповіді на це запитання Генрі.
Він ступив два кроки назустріч Генрі, наче спостерігав за кимсь іншим, хто намірявся зробити те ж саме. Він був альбатросом, який плинно рухається у вишині в потоках повітря, злітаючи до хмар, їхніх темнуватих нижніх облямівок, координатою тіні та світла, що досі рухалася, у широті й довготі, а десь далеко, удалині, набагато нижче, стояли Сол і Генрі, у ліхтарній кімнаті.
Сол ступив третій крок, рослина була маяком у нього в голові.
Четвертий крок — і Генрі вистрелив йому в обличчя. Куля пронизала плоть і пройшла навиліт, а Сол нічого не відчув. Сол досі ширяв у височині, бажаючи керуватися напрямом, сідлаючи теплові хвилі, — тварина, яка майже ніколи не сходила на суходіл, а просто літала й літала.
Сол кинувся на Генрі, протаранивши скривавленим плечем йому груди, і обидва похитнулися, налетівши на двері та бильця, рушниця випала у Генрі з руки й упала на підлогу. Стоячи так близько, дивлячись Генрі просто в очі, Сол відчував, ніби той дуже далеко, на великій відстані в часі та просторі — у розриві або на відстані між посланням, його обробкою і відповіддю: повідомлення надходить до нього з надзвичайної далини. Начебто Генрі обробляв якусь іншу, цілком відмінну, ситуацію, але на певному рівні все ж таки здатен оцінити його, судити його. «Ховаєш обличчя Своє, то вони перелякані, забираєш їм духа — вмирають вони, та й вертаються до свого пороху».[18]
Бо Генрі тягнув його до билець. Бо Генрі вп’явся так, що не відірвеш, і тягнув до билець. Дарма що Генрі повторював Солові: «Що ти робиш?» Але Сол не робив цього, це Генрі так чинив, сам того не усвідомлюючи.
— Це ти, — зміг сказати альбатрос. — Це ти робиш, а не я.
— Ні, це не я. — Тепер Генрі запанікував, викривляючись у корчах і намагаючись вивільнитися, але все ж таки тягнучи його до билець, уже набагато швидше, і це саме Генрі благав Сола зупинитися, зупинити те, чого сам не міг. Проте в очах Генрі читалося послання, протилежне його словам.
Генрі врізався у поруччя, а Сол за секунду відкинувся сильним ударом набік, а потім обидва повалилися, і лише коли стало вже пізно, Генрі відпустив Сола, почав падати, з горла у нього вихоплювалися вітер і страшний крик, схожий на вереск, і Сол падав поруч із Генрі, у холодне порожнє повітря, що падало надто стрімливо, надто далеко, а частка його досі споглядала це згори.
Прибій, як біле полум’я, що здіймалося та шаруділо в піску.