Цей вечір не для Чіппера, не для язикатих Ріелторів і п’янюг, які підтакують у відповідь. Ти зморилася від додаткової підготовки, що вимагала більшої кількості поїздок на північ до Центру, щоб узяти участь у решті експедицій та пройти навчальні курси як голова експедиції. Щоб до кінця зрозуміти дію гіпнотичних наказів, зрозуміти важливість — особливі деталі — чорних скриньок із червоними сигналами, помічників у справі активації поступливості.
Тому замість вийти на вулицю ти вмикаєш якусь музику, а потім вирішуєш певний час подивитися телевізор, бо у тебе мозок готується до роботи. Ти чуєш звук у коридорі, за межами кухні — просто щось осідає на горищі, але це «щось» примушує тебе нервуватися. Коли ти заходиш туди, там нічого немає, але виймаєш сокиру, яку тримаєш під ліжком, на випадок оборони будинку. Тоді повертаєшся на канапу, щоб подивитися детектив тридцятирічної давності, серіал, знятий на півдні. Загублені місця, місцини, яких уже немає, які вже ніколи не повернуться. Пейзаж, який переслідує тебе з минулого — стільки речей зникло, стількох більш не буде. Коли автомобіль починає когось переслідувати, ти задивляєшся у тло, от наче це родинні фотографії, яких ти досі ніколи не бачила.
Ти пасеш воликів. Прочумуєшся. Знову пасеш воликів. Тоді ти чуєш, як щось м’яке скрадається долі, проповзає по кухонних кахлях, просто звідси непомітне. Якийсь несамовитий жах наче обпікає тебе. Звук повільний, тому ти не можеш його визначити, почути, що ж воно вторглося до твого будинку. Дуже довго не рухаєшся, чекаючи, коли ж почуєш більше, водночас і не бажаючи цього почути. Ти гадаєш, що не слід тобі взагалі підводитися, заходити до кухні, щоб подивитися, яка ж тварина на тебе там чигає. Але воно досі рухається, досі шарудить, і ти не можеш заклякнути отут на віки вічні. Ти не можеш просто тут висиджуватися.
Тож ти підводишся, хапаєш сокиру, підходиш до кухонного стола, стаєш навшпиньки, щоб зазирнути на кухонну підлогу, але те щось перемістилося ліворуч, випавши з поля зору. Доведеться тобі вийти, усе роздивитись і зустріти небезпеку лицем до лиця.
А по підлозі, кваплячись, сліпий і жалюгідний, повзе той самий старий мобільний телефон, який уже на порох розсипається, громіздкий, — повзе, намагаючись від тебе утекти. А то ще силкується закопатися в шухляди, сховатися там. Тільки от зараз він не рухається. Не рухається весь цей час, доки ти пильно дивишся на нього. Ти дивишся на телефон, шокована стількома моментами. Може, через подив або завдяки захисному механізмові все, про що ти можеш думати, — це про роботу, яка тримає тебе вдома. Усе, про що ти можеш думати, — це про жахливий розрив. Чи в реальності, а чи у твоєму розумі.
Тремтливими руками ти підхоплюєш із підлоги мобільний телефон, а в іншій руці в тебе напоготові сокира. На дотик він теплий, нагадує розм’яклу шкіру — телефон повторює текстуру твоєї шкіри. Ти береш металеву коробку, в яку складаєш податкові квитанції та комунальні платежі, жбурляєш ці рахунки до поліетиленового пакету, кладеш телефон у коробку, зафіксовуєш накривку і кладеш на кухонний стіл. Ти борешся з бажанням викинути коробку на заднє подвір’я, або відвезти до річки та пожбурити у темряву.
Натомість ти винишпорюєш і намацуєш сигару в сигаретниці, похованій під купою одежі у твоїй спальні. Сигара, яку ти дістаєш, суха й поламана, але тобі все одно. Ти її запалюєш, заходячи до свого домашнього кабінету, збираєш усі нотатки, привезені додому, згрібаєш їх до поліетиленового пакета. Кожну несправджену теорію. Кожний схибнутий пишномовний уривок із журналів, порятований з обліків старих експедицій. Кожна незбагненна надряпана закарлючка. Охоплена почуттям помсти, згрібаєш усе це, невідомо чому горлаючи на Лоурі, який вторгся до твоїх думок із якимсь своїм завданням. Ти сичиш на нього. Пішов під три чорти! Не приходь сюди. Але ось він, уже тут, єдиний, хто достатньо просунутий, знає те, що йому належить, робить це з тобою.
Є нотатки, щодо яких ти не певна, що пам’ятаєш, чи писала їх, не певна, чи бачила їх раніше. Чи не забагато було цих записів? А якщо так, то хто написав решту? Чи не Вітбі, який прокрався до твого офісу і створив ці нотатки, намагаючись тобі допомогти? Підробивши твій почерк? Ти борешся з жаданням витрусити ці нотатки з пакетів, знов їх відсортувати й полягти похованою під цим жахливим тягарем. Ти береш цей пакет із маячнею божевільного та келих червоного вина, виходиш у кам’яне патіо, стоїш там і палиш, повертаєшся до грилю, навіть якщо ось-ось гряне буря, навіть якщо відчуваєш перші дощові краплі, чекаєш хвилину чи дві, а потім викидаєш увесь оберемок пакета в полум’я.