Потім вона знову пішла далі, трохи сміючись, і нічого на неї не чавило, окрім спраги та бажання надягти чисту сорочку. Незрозуміло, незбагненно щаслива, навіть трохи вишкіряючись.
Днем пізніше вони досягли будівлі Південного Округу. Болото просочилося до внутрішнього дворика і просякло плитки, течучи до бетонних сходинок, які вели всередину. Лелеки та ібіси звили собі гнізда на даху, наполовину зруйнованому. Ознаки пожежі, які свідчили, що ця будівля загорілася зсередини — десь біля наукового відділу, вихопилися зчорнілими язиками вогню на зовнішні мури. Здалеку не було видно жодних ознак людського життя. Жодної тіні тих людей, яких знала Ґрейс. За ними була копань, а обчіпляна ліхтариками кощава модрина підросла на два фути, відколи Жар-птаха востаннє бачила її.
Обопільним невимовленим рішенням вони зупинилися біля будівлі. Звідтіля їм відкрилися зяяння у мурі, три поверхи порожніх, завалених уламками помешкань, а всередині — непроглядний морок. Якусь мить обидві стояли, заховані деревами, вдивляючись у ці руїни.
Ґрейс не могла відчути, яким чином будівля повільно вдихнула, потім знову, яким чином вона видихнула. Не могла відчути відлуння у самому центрі Південного Округу, яке розповідало Жар-птасі, що це місце створило власну екологію, власну біосферу. Турбувати її, порушувати вторгненням було б помилкою. Час експедицій скінчився.
Вони не стали гаяти час на пошуки вцілілих або на інші звичайні чи навіть, можливо, безглузді речі, до яких могли б удатися.
Але тепер настало суворе випробування, тепер прийшло бойове хрещення.
— А що, як там, поза межами, немає ніякого світу? Не такого, який ми знаємо? Або немає жодного входу до світу? — Ґрейс промовляла це саме тієї миті, коли перебувала у світі, такому багатому й повному.
— Незабаром дізнаємося, — сказала Жар-птаха і, на секунду взявши Ґрейс за руку, стиснула їй долоню.
Щось в інтонаціях Жар-птахи таки заспокоїло її, бо Ґрейс усміхнулася та сказала:
— Так, дізнаємося. Ми дізнаємося.
Обидві вони могли дізнатися більше, аніж будь-яка людина, що ще жила на Землі.
Був просто звичайний день. Ще один звичайний літній день. Тож вони йшли вперед, кидаючи гальку на ходу, шпурляючи камінці, аби намацати невидимі контури межі, якої більш не існувало.
Вони довго йшли, розкидаючись галькою.
0. ДИРЕКТОРКА
Ти сидиш потемки за своїм письмовим столом у Південному Окрузі, лишилося кілька хвилин до виходу дванадцятої експедиції, твій рюкзак поруч тебе, рушниці закріплені в сітках, запобіжники стоять, зброя не заряджена. Ти залишаєш по собі безладдя. Книжкові полиці захаращені, твоїх нотаток ніхто не второпає, не розпізнає, що там надряпано, не вирішить, що це документи за формою. Стільки речей, які не мають сенсу або ж мають його суто для тебе. Як та рослина і пошкоджений мобільний телефон. Як фото на стіні, де ти впізнаєш Сола Еванса.
Твій лист до нього у тебе в кишені. Через це ти почуваєшся незручно. Наче намагаєшся сказати те, на що не треба слів, висловити тому, хто точно ніколи не зможе це прочитати. Але, можливо, це подібне і до письмен на мурах вежі: ці слова неважливі, але важливе те, що ними передається. Мабуть, важливо, щоб вони вилилися на аркуш паперу і ще й так відбилися у тебе в свідомості.
Ти мучишся в тисячний раз, що твій план дій погано продуманий. У тебе є вибір. Ти можеш дозволити текти всьому, як і досі текло, хай іде, як іде. Або… ти можеш здійснити таке, що невдовзі виведе тебе з пітьми, з мовчання, на стежку, з якої ти вже не повернешся.
Навіть якщо повернешся.
Ти вже висловила Ґрейс усе, що мала сказати, щоб їй здавалося: усе буде добре. Усе висловлено в люблячій манері, щоб її заспокоїти. Морально підтримати. І ти майже віриш, що вона цьому повірила заради тебе. Коли я повернуся. Коли ми це владнаємо. Коли ми…
Бліде, зацікавлене обличчя зазирає до кімнати, схилившись набік: Вітбі, миша виглядає з кишені сорочки, обидва вушка та чорні оченята-пацьорочки, і тендітні, схожі на долоньки, лапки.
Зненацька ти почуваєшся старою і безпорадною, і все тобі здається таким далеким: фотель, двері позаду, хол, і Вітбі, і каньйон, який зяє десь за стільки миль звідціля. Ти стиха схлипуєш, трохи набираєш повітря і вдихаєш. Похитуєшся, погойдуєшся, у миттєвій паніці від цього звалища твоїх паперів. Та все ж таки: у тебе всередині ядро, і цей стрижень не похитнеться.
— Поможи мені, Вітбі! — просиш ти, і він допомагає, цей чоловік дужчий, ніж здається зовні, і він підтримує тебе, навіть коли ти навалюєшся на нього, нависаючи над його невеличкою статурою.